Дикі володарі - Володимир Костянтинович Пузій

Я потрапив у ваш потік давно, за тутешнім літочисленням — у двадцятому сторіччі. Тоді була якась війна й один із сідів зруйнували саме під час Самайна, у день і час тоншання перепон між світами. Я і кілька моїх феніїв стали на захист, щоб зупинити руйнацію, не дати їй перетнути межу між цим світом і сідом. Вони загинули, я вижив, однак опинився тут. Вивчив вашу мову, якийсь час жив у селах, заробляв на життя полюванням, але недовго. Мене піймали тутешні охоронці порядку й направили сюди; точніше, у подібний заклад.

— Ви непогано говорите англійською.

— Дякую. Як ви розумієте, пане Дженроу, у мене було вдосталь часу для навчання.

— І він жодного разу не спробував утекти?

— Ні, інспекторе. Принаймні я про ці спроби нічого не знаю.

— А документи? Коли він потрапив до лікарні?

— Документи втрачені й відновленню не підлягають. Це був саме період переходу від паперів до повної комп’ютеризації. Тоді багато чого втрачалося через недбалість людей, які тільки-но почали освоювати нові технології, — («й оком не зморгнув, й інтонацією, здається, себе не видав. Молодець, Дженроу!»)

— Ви мені все розповіли, нічого не забули?

— Здається, все, інспекторе.

— Ну гаразд, — сказав Макферсон. — Тоді давайте-но ось що зробимо…

* * *

Звичайно, Дженроу розповів не все. Багато здалося б інспекторові зайвим чи неважливим, у найкращому разі — кумедним.

«— У вас поганий апетит, пане Ойсине, — (так сам себе називав Ельф).

— Бачте, я споживаю не лише фрукти, овочі й інші… матеріальні речі. Я… мені необхідно слухати музику чи дивитися на заходи сонця. Це теж, якоюсь мірою, їжа, навіть для людей, чи не так?»

У лікарні була картинна галерея — вважалося, споглядання шедеврів живопису позитивно впливає на стан пацієнтів. Ельф бував там найчастіше: сідав на м’яку лавочку, впивався поглядом в ту або іншу картину — і так міг провести годину, дві, п’ять. Буквально поїдав очима.

І з музикою теж саме: класику не просто слухав, а сприймав звуки, здавалося, всім тілом: витягався в струночку, трепетав, роздував ніздрі. Якщо ж чув сучасне поп-бренькання, поспішав зникнути й завжди кривився, як від сильного зубного болю.

Розкажи про це інспекторові — той лише зниже плечима: нормальна реакція людини зі смаком; а ви щось незвичайне в цьому вгледіли, пане Дженроу?

…Ще Ельф любив гуляти пустищами, але в цьому теж немає нічого дивного, еге ж? І в тому, що він частенько наспівував вигадливі мотиви, протяжно й тужливо, незрозумілою мовою. І в тому, що ніколи не хворів, навіть на нежить. І за ті двадцять років, які провів тут Дженроу, Ельф зовсім не постарів, але це вже взагалі смішно: коли постійно бачиш перед собою людину, вона змінюється непомітно.

Був, щоправда, випадок із бугаєм. Чорний бик з довгими, кривими рогами якимось дивом утік з ферми й пробрався на територію лікарні. Ельф саме був у дворі. Навколо шум, паніка, верещання сирени, гупають двері, лемент: «Та хто-не-будь, принесіть гвинтівку, щоб вас!..»; розпорота від горла до паху лежить біля воріт вівчарка — кинулася, дурна, бику навперейми, зупинити хотіла.

І — Ельф. Завмер посеред двору й усієї цієї метушні, на бика дивиться трохи відстороненим поглядом. Посміхається.

Дженроу як побачив це з вікна, так і вкляк: вівчарка — не пацієнт, за неї голову не знесуть. А от за Ельфа, тобто, пана Ойсина, можуть і під суд віддати. («Так, пане інспекторе, мелькнула була в голові така ось діловита думка, тільки ж про це знати вам абсолютно не обов’язково».)

І головне, вдіяти Дженроу нічого не встигав, він на третьому поверсі, Ельф з биком унизу, кричи — не кричи — а толку?! Он охоронець, який за «гвинтом» бігав, волає: «Відійди, дурню, ти ж мені стріляти заважаєш!» — і що? І нічого, стоїть пан Ойсин, як стояв, точнісінько так само либиться.

Ну що тут скажеш — псих.

А бику набридло його усмішечку розглядати — заревів, роги, з яких кров собача капає, виставив, помчав на Ельфа, дух з нього вибивати.

Саме тоді й побачив Дженроу за ввічливістю й вихованістю пацієнта інше — давнє, страшне. У дворі стояв справжній воїн, готовий до бою; ось він ступив назустріч бику, який мчав просто на Ойсина, ось відступив убік перед самою мордою бика й навідліг хльоснув по шиї, та так, що бугай рухнув, немов підкошений.

Постріл, як видалося Дженроу, пролунав на півсекунди пізніше. Але ніхто — у тому числі сам охоронець — потім про це навіть не заїкався, взагалі не обговорювали можливості того, що бик впав від Ельфового удару. І справді, що за дурість!

Були й інші дрібниці. Одного разу Дженроу розповідали, начебто бачили пана Ойсина, коли той співав в Каменях: він сидів у центрі кола, а повітря над менгірами тремтіло і переливалося, як над багаттям. І ніби бачили між каменями іще чиїсь фігури, однак при наближенні нічого й нікого, крім Ельфа, не виявили.

А тепер він стверджує, що недавня пригода на Острові теж ним викликана.

* * *

— Як ви це зробили? І навіщо?

— Як — довго розповідати, пане Макферсон…

— А ви спробуйте коротенько.

— Цей світ дуже зіпсований — не зовні, а зсередини, із серцевини. Порушено зв’язки, за допомогою яких колись можна було зціляти дотиком, творити нові чудові речі, музику, танці. Гармонія — це не абстрактне поняття, або, якщо хочете, не менш абстрактне, ніж атоми чи молекули. Через те, що ви чогось не бачите, не слід робити однозначний висновок: «не існує»! Хоча у випадку з гармонією… її вже майже не існує в цьому світі. Є місця, де вона ще має силу: таке, наприклад, як наша картинна галерея. Там кожен із вас, навіть поза власною волею, може відновити гармонію тіла й духу.

— Ви обіцяли розповісти про те…

— Так, я пам’ятаю, пане Макферсон. Саме до цього я веду. Бувають місця, де гармонія ще сильна, а бувають — часи, точніше, точки в часі й просторі. Першого листопада був Самайн, одна з таких точок — і тут, у Каменях, я нарешті ризикнув пройти крізь перепону, хоча й знав, що шансів мало.

— І що ж трапилося?

— Я майже домігся свого. Але не врахував одного дріб’язку: крізь пробитий пролом туди, у сід, став просочуватися ваш загниваючий світ. І фенії Мананнана піднялися на захист сіда, і виявилося, що єдиний вихід —