Дикі володарі - Володимир Костянтинович Пузій

Цієї фрази Ом-Канл не зрозумів. Але відповів:

— Буду жити тут. Тут. Спершу я думав піти в якесь інше селище, але потім… потім…

— Збирайся, — сказав Ле-Тонд. — Між гордістю й дурістю дуже тонка межа. Переступивши у бік дурості, потрібно не забути — повернутися назад.

— «Повернутися»?! А як же Елл-Мах?..

— Ти вилікував його дочку. Не скажу, що він відчуває до тебе симпатію, але він твій боржник.

А він не з тих, хто забуває борги. Малюк Са сумує за тобою. Ір-Мень горює відтоді, коли ти пішов. Зрештою, я втомився годувати дві родини, мені вистачає своєї — а ти вже, будь ласка, подбай про свою.

— Але відлюдник…

— Ти ще не готовий стати відлюдником, — безжально заявив Лe-Тонд. — Бо не зрозумів головного: найскладніше самітництво — жити серед людей.

— Чужих людей? — уточнив Ом-Канл. — У долинах?

— Серед знайомих тобі людей. Утім, не намагайся зрозуміти — якщо колись буде потрібно, ти доростеш до цього, а поки… Збирай речі, вистачить ледарювати. Право на спочинок потрібно заслужити — і воно незмінно приходить із розумінням того, що колись варто подбати про людей, які від тебе залежать. Я кажу не тільки про їжу. Ну ж бо, збирайся, чого ти стоїш! — роздратовано прикрикнув він.

— А як же сяйво? Те, від Квітки? Воно згасло в мені… — Ом-Канл не збирався зізнаватися в цьому ганебному для нього факті, але раптом зважився: — Я хотів, щоб воно згасло, і воно згасло. Напевно, я був недостойний того дару.

Ле-Тонд підняв голову до світила й зітхнув:

— О Сонце, невже стільки років я витратив дарма, намагаючись навчати цього юнака?! Так, сяйво — дар, якого ти, нинішній, не достойний. Але той Ом-Канл, який пожертвував Квіткою для Рі-Даль — той виявився гідним його. Бо сяйво линуло не від Квітки — скажи мені, як може камінь щось випромінювати?! — а від тебе, о дурню з дурнів!

А тепер збирай нарешті речі, й ходімо в селище. Тільки там ти зможеш хоч чомусь навчитися. А я хотів би, щоб колись ти знову доріс до цього дару — сяяти для інших.

ДИВНИЙ ВИПАДОК

НА ОСТРОВІ БЛАЖЕННИХ

Слідча комісія прибула на Острів рівно опівдні. Золотавий, схожий на фенікса літачок пробив заслін із хмар і спритно приземлився на аеродромі, де його вже чекали. Власне, чекали зранку, але виліт затримався, а зустрічаючим і на думку не спало б нарікати чи обурюватися.

Відчинилися дверцята, по трапу не поспішаючи спустився пан інспектор власною персоною. Звали інспектора Йен Макферсон, а позаочі — Буль, скорочено від «бультер’єр». Зовні він скоріше скидався на добермана — сухорлявий, із чіпким поглядом, плавними рухами; але хватка…

Цей якщо стисне щелепи — тільки намертво.

Губернатор Острова Колін Дженроу (за сумісництвом — директор лікарні) знав про Макферсона все або майже все, хоча бачив уперше. І не сумнівався: Буль точно вивчив його персональні файли «від і до». Там, звичайно, нема до чого причепитися, але все-таки, все-таки…

Вибираючись із джипу, Дженроу вкотре за сьогодні подумки репетирував привітальну фразу: «Радий вас бачити, інспекторе. Як долетіли?»

Повна нісенітниця: ясно ж, що не раді. І — краще б не долетіли!

Трохи повненький, лисуватий і сивуватий Дженроу вперше зіштовхувався з подібною ситуацією — не з візитом інспектора, а з тим, що відбулося на Острові. Він не знав, як слід поводитися в подібних випадках. Власне, й не був упевнений, що взагалі хтось знає.

— Ви — губернатор, — не запитав — констатував Макферсон, обмінюючись із Дженроу міцним, упевненим рукостисканням. — Якщо немає інших пропозицій, давайте-но насамперед з’їздимо до цих ваших Каменів. А потім уже вирішимо, що робитимемо далі.

— Як скажете.

Колін розчахнув перед інспектором дверцята, сам плюхнувся на переднє сидіння, махнув водієві: гайда! Із літачка, крім Макферсона, ніхто не вийшов, але Дженроу не дивувався. Останнім часом він надивувався вдосталь і, здається, надовго розучився це робити.

— Розповідайте, — наказав Макферсон. — Я, зрозуміло, вивчив звіт, але… — він невиразно махнув рукою: — Розповідайте, розповідайте!

І поки джип, підстрибуючи на вибоях, мчав дорогою, Дженроу дивився в дзеркальце заднього огляду й розповідав.

* * *

Що являє собою Острів Блаженних? Пояснити неважко.

Острів Блаженних — місце досить специфічне. Жити на ньому за власним бажанням готовий далеко не кожен, попадають сюди хто як. Одних привозять на медичних, спеціально обладнаних гвинтокрилах, поселяють у лікарні — ці тут назавжди.

Інших заманюють «пряниками» на кшталт високої зарплатні й можливості в мінімальний строк отримати науковий ступінь. Хтось біжить на Острів від минулого, але таких найменше.

Острів, власне, одна велика лікарня, обнесена по периметру високим бетонним парканом. У деяких місцях він входить у воду, там улаштовані ворота, щоб пропускати судна, коли ті припливають.

Припливають рідко. Найчастіше на Острів саме прилітають, а вже залишають його — одиниці. Однак проект із локалізації всіх невиліковних психічнохворих країни несподівано виявився вдалим: острів (тоді ще — не Блаженних) однаково ні до чого більше не був придатний. Тут жило кілька родин «аборигенів», які згодом охоче підрядилися працювати на клініку, поставляти туди свіжі продукти й таке інше.

Узагалі витрат клініка потребувала мінімальних, багато в чому вони гасилися з кишень заможненьких меценатів, чиї родичі отримували тут постійну прописку. Таких «щасливчиків» розміщували в особливому корпусі, всіх інших — у корпусах не настільки шикарно оформлених, але обов’язково — з дотриманням всіх прав людини. Не дай Господь наскочить чергова перевірка — полетять голови!

Посади тут оплачувалися добре, з цим не посперечаєшся. Багато хто приїжджав на Острів з наміром за рік-два заробити грошенят, а потім повернутися на Велику землю; однак минало чотири, п’ять, десять років, а люди залишалися, втягувалися в це життя, пускали коріння, перезнайомившись один з одним, обростали родинами…

Найпростіше, звичайно, було обслуговуючому персоналу, який безпосередньо із хворими не стикався. Але й інші теж нічого, звикали.

Ясна річ, із буйними важко, тільки буйних не так уже й багато. А інші — люди як люди, тільки дивні трохи. Цей уявляє себе Юлієм Цезарем у вигнанні, той — маленьким відважним тостером. По суті, нічого особливого: знайди до кожного свій підхід, і жодних проблем.

Знову ж — зараз початок двадцять другого століття, не в глухомані живемо: є й ТВ, й Інтернет, та й інші блага цивілізації. А пейзажі які! Вересові пустища, зелені пагорби з руїнами древніх будов… Дивишся — і душа радіє.

На жаль, після