Дикі володарі - Володимир Костянтинович Пузій
…А може, правильно чинив вождь Елл-Мах, коли забороняв Ом-Канлу йти? Зрештою, чого він домігся? Відшукав Квітку? Але йому ніколи не забрати її із собою, бо диво не можна зірвати, як неможливо загасити велике Сонце.
У селищі ж існує суворий закон: нікому не дозволено на свій розсуд розпоряджатися часом, відведеним на спільні справи. Ом-Канл мусив йти на полювання, а не самотою в гори. Елл-Мах був непохитний, він і чути нічого не бажав про те, що молодий ятру «здається, знайшов вихід»!
Тоді Ом-Канл збунтувався. Він навіть не розмірковував над наслідками свого вчинку (які, до речі, були настільки ж безсумнівними, як і хисткою була ймовірність удачі в пошуках ліків для Са). Ну що ж, сказав тоді Елл-Max, іди, мисливцю. Ти знаєш, що робиш. А я не сторожа тобі.
Старі ятру дивилися на Ом-Канла з несхваленням, однолітки — з жалістю чи нерозумінням (навіщо руйнувати власне життя, коли однаково нічого не виправити?). Проте він пішов.
Тепер, навіть якщо все вийде, він — вигнанець і йому доведеться залишити селище й жити відлюдником десь у горах. Або піти в інше селище й стати там людиною-без-імен. Можливо, років через п’ять йому дозволять «народитися» і дадуть перше ім’я. А ще років через десять — відправлять на ініціацію з юнаками, щоб він отримав друге. Доти він залишатиметься безправним, як вівця, — хіба на забій ніхто не поведе…
У таких роздумах минула ніч. Ледве почав загорятися світанок і хвиля світла покотилася сніжним покривалом гори, Ом-Канл став навколішки, щоб ушанувати світило молитвою.
Прагнучи до нього думками, Ом-Канл вирішив звернутися й до гори, щоб попросити дозволу зірвати Квітку. Він благав гору допомогти врятувати життя сина — і, здалося йому чи насправді, та відгукнулася. Не голосом і не видінням, а відчуттям гора відповіла Ом-Канлу, благословляючи на цей вчинок.
…Коли мисливець тремтячими пальцями зірвав Квітку, та засвітилася зсередини рівним сяйвом, яке, як пам’ятав Ом-Канл із наставлянь відлюдника, у жодному разі не повинне згаснути.
* * *
«Зірвавши Квітку, Ом-Канл насамперед міцно-преміцно прив’язав її до своїх грудей, щоб та постійно торкалася до тіла.
Зробивши це, рушив він у зворотню путь. Багато чого довелось витерпіти йому на цьому шляху, бо росла Квітка, як уже сказано було, високо-високо, у місці недоступному. Ом-Канл ледве пережив невелику лавину; ризикуючи життям, спускався стрімкими схилами і нарешті повернувся до селища.
Тільки поки ходив він за Квіткою, трапилося ще одне лихо. Єдина донька мудрого вождя гуляла біля струмка, і та ж сама гадюка, яка вкусила дитину Ом-Канла, напала на дівчинку».
* * *
Вони чекали його на підходах до селища; Ом-Канл передчував це. Трохи раніше він зустрівся із групою мисливців, і ті розповіли, що сталося.
Про решту неважко здогадатися.
Вождя серед них не виявилося, але стояв, байдуже дивлячись кудись поверх Ом-Канла, Ле-Тонд. Невже наставник теж на боці Елл-Маха?
Ом-Канл підійшов до них упритул і встав, намагаючись не хитатися й уважно стежачи, щоб груди його піднімалися й опускалася ритмічно.
…Палаюча Квітка обпікала шкіру на грудях протягом усієї подорожі. Спочатку було боляче, а тепер це сприймалося як камінчик у взутті: заважає, але зрештою перестаєш звертати увагу… От тільки засинати було складно. Лежачи на спині, Ом-Канл намагався розслабитися, забути про те, що далеко внизу, у селищі, вмирає-кам’яніє малюк Са. Палаюча Квітка не давала змоги забути.
Тепер, здавалося, вона пропалювала груди Ом-Канла наскрізь, і було дуже важко стояти перед одноплемінниками з незворушним виразом обличчя.
— Чи досяг ти успіху в своїх пошуках? — запитав один із них, Ста-Герл.
— Хвала Богам, так.
Ста-Герл посміхнувся з розумінням:
— Боги прозорливі, вони почули благання всього селища.
Ом-Канл кивнув погоджуючись. А що скажеш?
— Ти, напевно, знаєш, що єдину дочку Елл-Маха вкусила кам’яна гадюка, — вирішив більше не тягти Ар-Слаг. — Сам розумієш…
Ом-Канл розумів. «Малюк Са вмирає». Він стояв мовчки, втомлено дивлячись на одноплемінників, несвідомо стиснувши руки в кулаки.
— Ходімо, — мовив Ста-Герл. — Так треба, ятру. Ом-Канл повільно похитав головою. Вони, ймовірно, вирішили, що він відмовляється, але він просто намагався відігнати картинку, що встала перед очима: малюк Са, який перетворилося на живу статую.
— Послухай, ятру… — почав був Ар-Слаг.
— Залиште нас наодинці! — зненацька втрутився Ле-Тонд.
Усі перезирнулися і все-таки підкорилися. Видно було, що їм не до душі те, що доводиться робити, але по-іншому вчинити вони не могли.
Відійшли, залишили вдвох.
Ом-Канл дивився на наставника, силкуючись осягнути причини того, чому Ле-Тонд опинився тут. Інші — зрозуміло; але він…
— Сідай, — мовив літній ятру, опускаючись на нагрітий сонцем валун. — Сідай і послухай.
Але молодий мисливець продовжував стояти й просто у вічі, зверху вниз, дивитися на Ле-Тонда.
— Звичайно, ти вже перестав бути моїм учнем. Але… — наставник закусив губу.
— Селищу потрібніша Pi-Даль, — додав за нього Ом-Канл.
— Швидше, селищу потрібний Елл-Мах.
— А Елл-Маху потрібна Кам’яна Квітка.
— Так.
— Але ще зовсім недавно вождь мав іншу думку з цього приводу. Тоді Кам’яна Квітка не була йому потрібна.
— Давай не вестимемо порожніх розмов. Усе селище просить тебе…
— …пожертвувати власною дитиною?
Ле-Тонд схилив голову:
— Так.
…І саме ця відвертість збила молодого мисливця з пантелику. А чого він чекав? Неправди? Довгих лицемірних умовлянь? У всякому разі, не визнання наставником того, що селище готове вбити його, Ом-Канла, дитину заради доньки Елл-Маха. Молодий мисливець розумів, якою ганьбою для честі Ле-Тонда є подібне зізнання. Чому ж наставник?..
— Перш ніж приймеш рішення, подумай, що Pi-Даль ні в чому не винна, — як і твій син. Вони рівні у своєму горі. І ти — єдиний, кому вирішувати їхню долю. Тільки ти. Забудь про Елл-Маха, про мене, про селище — однаково буде так, як ти вирішиш. Своїм діянням, своїм бажанням урятувати сина ти — хочеш чи ні — взяв на себе ношу відповідальності за ці два життя.
Ом-Канл, перемагаючи біль, став перед Ле-Тондом на коліна:
— Я досі твій учень, о наставнику!..
* * *
«І сказав тоді шляхетний Ом Канл: „Сильно люблю я свого єдиного сина. Але якщо вмре донька вождя, той порине у відчай. Що буде тоді з селищем?“
І відніс він Квітку в шатро вождя».
* * *
Мовчали. Дивилися й мовчали.
Головне, що кудись поділи Ір-Мень. Якби вона зараз вибігла до нього та з голосіннями впала навколішки: «Не занапащуй сина!» — ні, не втримався б, не зміг…
Але селище було тихе й нерухоме. Воно витріщало очі й чекало — і немов боялося сполохати Ом-Канла.
Крок за кроком він якось подолав
