Леобург - Ірина Грабовська
— Аслане,— зітхнув Тео.— Поки вельмишановні геополітики вирішують, будуть нас сьогодні захоплювати чи ні, пропоную перейти до справи.
Вигнанець кивнув у відповідь, вони рушили до виходу. Джекі провела їх поглядом. Дивним було навіть не те, що Теодор Яблонський погодився воювати пліч-о-пліч з вигнанцем, а те, що Аслан, схоже, став єдиним його другом. Джекі зітхнула і потерла скроні — наближався новий напад головного болю. Вона дивилася на мапу, де камінчиками, сільничкою, перечницею та прес-пап’є позначалися розташування і рух армій, і не могла повірити в те, що Українське Королівство, яке годувало і забезпечувало їх зброєю, може вторгнутися до напівживого міста й скористатися з його безпорадності. Але чого, зрештою, навчив її цей світ,— це того, що тут можна очікувати найнеймовірнішого, ба навіть зради того, кого вважаєш найкращим другом, особливо якщо врахувати методи, якими послуговувалася Японська Імперія. Аби спровокувати війну, вони не замислюючись пожертвували трьомастами безневинних леобуржців.
Вечір за вікном був холодний і тривожний. До Джекі повернулося майже забуте відчуття постійної загрози. Воно з’явилося десь у животі, холодне зміїне тіло оплітало клубком її серце й легені, не даючи змоги дихати.
Десь у середмісті гуркотіли леобурзькі панцирники.
Пагорби й долини Нейтральної зони перетворилися на неспокійне, вкрите сірою мрякою море — часом з ледь помітним шурхотом, а деколи з громоподібним ревом повз місто сунули тисячі одиниць військової техніки, лишаючи по собі пелехи пари й кіптяви. Серце Тео калатало так часто й уривчасто, що, здавалося, от-от зупиниться. Отже, їх оточують. Оточують і затискають у лещата. Чи ні? Його розум відмовлявся сприймати реальність. Чи, може, це просто похмілля?
Тео відвів від очей тетранокль.
— Як гадаєш, що відбувається?
Аслан задумливо гладив бороду.
— Їхня мета — Київ, а не ми. Частина російського гарнізону сьогодні відбула на північ — намагаються захиститися від можливого прориву військ Австро-Боснії до Петербурга.
Тео примружився. Цілком логічно: якби українському війську вдалося увійти в Київ і закріпитися, це вирішило б проблему з переходом Дніпра і значно зміцнило б їхні шанси на повернення північного Лівобережжя. А там уже...
Майже поруч з межею міста, проте не порушуючи повітряного простору Леобурга, в небі заскрекотали літоциклетки. Судячи з гуркоту моторів, слідом за ними сунули бойові дирижаблі. Українці непогано підготувалися. Очевидно, весь цей парад було призначено не для обпаленого й виснаженого Леобурга. Тео обернувся, за його спиною холодно виблискувало величезне жерло трофейної «Каталіни». Солдати артилерійського розрахунку стривожено поглядали то на них з Асланом, то на ряди повітряних монстрів, що пропливали на обрії.
Тео знову підняв тетранокль. Місцевість забарвилася зеленим, тіні й напівтони стали більш контрастними. Раптом на обрії він помітив обриси якоїсь величезної конструкції. Тео клацнув лінзами і закляк.
— Де Едвардова установка? — запитав він у вигнанця.
— Давид наказав прибрати її з площі.
— Неможливо. Цього просто не може бути,— пробурмотів Тео, клацаючи лінзами.
Аслан налаштував свій тетранокль і завмер, роздивляючись виднокрай.
— Але як?..
Нейтральною зоною повзли платформи з австрійськими установками. В небо здіймалися могутні залізні ферми, нагорі стирчали антени-випромінювачі, потужні колеса залишали в промерзлій землі рівчаки. Тео звів брови.
— Ця установка існує в єдиному екземплярі,— прошепотів він.
— Але хто може бути в цьому впевнений? Колись ми вважали, що Оз Гурвіц має одненьку літоциклетку.
— Де ж Ярошенко взяв креслення...
— Після штурму Леобурга світлини були в усіх газетах, вона ж стояла на центральній площі,— посміхнувся Аслан.— І якщо росіяни побачать ці штуки на полі бою...
— Вони тікатимуть так, що зупиняться десь у Норильську.
Цієї миті далеко на півночі пролунав перший вибух. Глуха луна прокотилася ярами Нейтральної зони, хвилею накрила почорнілі леобурзькі будівлі. На обрії зажевріла заграва. Загуркотіло — знову і знову. Заграва на горизонті розпалювалася і ставала чимдуж яскравішою.
Прикордонні пости росіян.
Війська дійшли до них.
— Хай що ви задумали, пане гетьмане, я зичу вам успіху,— пробурмотів Тео, і Аслан скептично гмикнув.
— Даню, Українське Королівство повернуло собі Київ, уявляєш?! Вони це зробили!
Якоїсь миті Джекі здалося, що його вії здригнулися. Дівчина сумно всміхнулася. Ні. Данило продовжував перебувати там, де йому було краще, ніж тут, у зруйнованому місті, яке він урятував.
Але вона не втомлювалася пробувати. Джекі розмовляла з ним, торкалася його, одного разу навіть заспівала — промугикала щось, наче колискову для дитини, але більше намагалася не згадувати про Агнесу. Минулий експеримент її надто налякав.
— Ще тут пишуть, що на озброєнні української армії з’явилося кілька установок з «невидимими сітками»,— Джекі розгорнула газету на колінах.— Кажуть, що в цьому успіх їхнього наступу. Але це ж неможливо, так? Суперзброю для Відня винайшов Іван Дмитрович, і вона була в єдиному екземплярі. Правильно?
Минуло кілька днів відтоді, як повз Леобург пропливла ціла армія, але в місті досі не відчувалося спокою, і Давид не скасовував наказу про мобілізацію. Бої точилися зовсім поруч. Хай що задумав Ярошенко, поки що йому це вдавалося. Буквально за кілька днів військо Українського Королівства повернуло собі Київ і Чернігів, закріпилося на півночі Лівобережжя і почало активно рухатися в напрямку Сум. Російські частини опиралися мляво, а з’єднання, що були укомплектовані переважно місцевими, лівобережними українцями, масово переходили під прапори корони. Наступ був настільки несподіваним і зухвалим, що, як писали в австрійському «Цайтунзі», російський цар зачинився в себе в резиденції і два дні не виходив звідти. Подейкували, що старий геть збожеволів. Ситуація в Петербурзі загрожувала вийти з-під контролю: маніфестації не припинялися, незважаючи на регулярні облави. Вулицями розгулювали озброєні люди — одні вимагали відплати оскаженілим австріякам, нахабним малоросам і клятим «косооким», інші закликали до страйків і просили хліба, але в загальному п’яному угарі вони сходилися на тому, що Найясніший уже геть нікуди не годиться і вести за собою Росію більше не здатний. Трон під царем Борисом ходив ходором, а Японія тим часом облаштовувала військові комендатури в Хабаровську, Магадані та Владивостоці.
— О, ось це ще цікаво! — вигукнула Джекі.— «На північний захід від Канберри, що в Австралії, виявлені сотні зразків військової техніки невідомого походження. Люди, які називають себе російськими військовими, стверджують, що їх сюди перекинули за допомогою якоїсь пекельної військової машини». Даню! Ти відіслав їх до Австралії? Серйозно? — дівчина засміялася.— О, є ще таке: «Нагадаємо, що
