Леобург - Ірина Грабовська

Данило звів на нього погляд. По Фединій спині війнуло холодом. Очі його друга здавалися прозорими, ніби їхній звичний сірий колір розвели водою, як акварельну фарбу. Данило дивився на нього, чи, може, крізь нього, і від того всередині зринало неприємне відчуття.

— Я витримаю. Після того, що сталося... як би тобі пояснити,— він винувато всміхнувся.— Я дещо зрозумів про свої здібності.

— Що саме?

— Я не просто бачу портали. Я здатен керувати цією енергією. Вона жива. Вона в усьому. Пульсує, б’ється, як серце. Я відчув серце цього світу.

Федя подумав, що за кращих часів він би висміяв його, бовкнув жартик про Майстра Йоду, але зараз дивився на свого найкращого друга, не зводячи очей, і вірив кожному його слову, адже його самого врятувало диво. Вони перебували в паралельному світі. Данило закинув до Австралії цілу армію. І він справді не жартує.

— Коли один з кристалів почав утрачати силу, я відчув, що мене накриває хвиля. Повітря дзвеніло. Воно було тепле і густе, як мед. Енергія була всюди, і така... жива,— Данило опустив погляд.— Я взяв силу просто з повітря і перетворив її на електрику. Ти можеш у це повірити?

— Тепер я можу повірити у будь-що,— Федя всміхнувся.— Коли повернемося, відішлемо тебе на «Битву екстрасенсів», запалюватимеш руками лампочки.

Данило кивнув.

— Але насправді я збіса щасливий, що ти живий,— Федя поклав руку йому на плече.— Хай там як — ти врятував тисячі людей.

— Так, але не свого дядька. Йому вже не допоможеш. До речі, він повернувся з нами з Відня через портал, а тоді зник. Можу закластися на що завгодно — одного дня він ще нагадає про себе.

Федя роздратовано видихнув. Якщо Левченко живий і залишився тут, то цей світ ніколи не буде в безпеці.

— Женя розповіла тобі, що з нею відбувається? — Федя відвернувся до вікна.— Вона боїться, що в неї з’являться транслокальні здібності.

— Не встигла. Але ж вона... вона як сонце. Така тепла,— Данило примружився.— Від Джекі лине стільки енергії, що вона запросто може пробити дірку в реальності. Вона може стати такою, як я.

— Це знищить Агнесу.

— Отож, маємо умову, яку потрібно враховувати.

Федя кивнув. Чи готовий він зостатися в Леобурзі назавжди? Чи все-таки волів би повернутися? Раніше Федя мріяв про повернення додому, але зараз знав єдине: хай що вирішить Джекі, він піде за нею, бо саме вона була його сонцем, саме вона була його реальністю. І тому остаточно обиратиме саме вона.

— А ще є Тео,— задумливо мовив Данило.— І він захоче залишитися тут.

— Не факт. Ми не знаємо, чого хоче Лейла.

Данило здригнувся.

— Дідько, Лейла... я ж їй не сказав...

— Про що?

— Казумі загинула.

Данило зупинився біля брами цвинтаря. Над двома свіжими горбками стояла дівчина, і він насилу впізнав у ній Лейлу: плечі безсило похилені, вона сама наче зіщулилася в грудочку — почорніла, згорблена, переможена — і вже ніколи не буде тою Лейлою, яку він знав. Вигнанка прийшла попрощатися з двома зниклими дівчатами, тіла яких знайшли біля будинку Оздеміра. Джекі розповіла йому про трагедію з Маком і Давидом, і спершу Данило розлютувався і не збирався жаліти її, але зараз, посеред цього похмурого, майже знищеного вибухами некрополя, йому найменше хотілося повідомляти Лейлі ще одну важку новину.

Сонце кинуло самотній промінь крізь чорні гілки дерев. Лейла не обернулася, коли він наблизився.

— Вони мені наче сестри,— мовила вигнанка, ніби звертаючись сама до себе.

Данило глипнув на двох вигнанців, що стерегли її біля виходу. Вони трималися на відстані, але судомно, з острахом стискали свої пневмогвинтівки й, безсумнівно, застрелили б її за найменшу непокору. Диваки! Загрозою смерті її не спинити. Після повернення Данило відчував набагато більше за нормальну людину. Повітря навколо Лейли пульсувало, ніби варто їй було лише здійняти руку, як усе навколо знесе потужний буревій.

— Лейло, я...— Данило почухав маківку, намагаючись дібрати слова.— Я маю тобі повідомити... Казумі загинула. Мені дуже прикро.

Вигнанка рвучко обернулася і поглянула йому в обличчя. Данила наче щосили вдарили в щелепу, він різко вдихнув.

Світло навколо тьмяніє, дерева стогнуть від потужного буревію, небо згортається і чорніє, чорніє, чорніє...

— Що?.. Що ти сказав?

Лейла зробила крок до нього, але він виставив наперед руку, застерігаючи її.

— Не підходь.

— Що ти в біса сказав?!

— Вона була зі мною у Відні.

— Де?!

— Почекай, послухай мене...

Йому бракне повітря, легені вкриваються кригою, світ навколо сатаніє.

— Довбаний ідіоте! Ти що, потягнув із собою дитину?! Ти...

Дерева ламаються, їх вириває з корінням, пісок летить в обличчя, забиває очі й рота.

— Лейло! — вигукнув він.— Я не брав її з собою! Вона сама вчепилася. Присягаюся, що робив усе, аби вберегти її. Але вона хотіла... вона просто хотіла бути тобою.

Данило дістав оберемок малюнків Казумі. Те єдине, що від неї лишилося,— випадково забуті в кишені австрійської шинелі малюнки.

Лейла забрала папірці, але її пальці затремтіли, й малюнки випурхнули з рук. Аркуші з чорнокосою дівчиною в корсеті й чоловічих штанях розліталися по кладовищу, чіплялися за дерева, летіли над Леобургом, наче білі метелики.

— Вони мене люблять, а я їх убиваю.

Буревій вщухає, більше не збиває з ніг.

— Айрі теж мене любила,— Лейлин голос не тремтів, вона говорила холодно і спокійно.— А я їй не вірила. Пустощі ж... Дурненька Айрі. Дурна я.

— Хто... хто така Айрі? — Данило нарешті відсапався, енергія навколо вгамовувалася, світ розвиднювався.

— Дівчина, з якою я навчалася в мовній школі в Японії,— Лейла осклянілим поглядом дивилася на чорні надгробки перед собою.— Вона сказала, що кохає мене, а я посміялася. Приходжу додому — а вона у ванні. Й усюди кров.

Лише зараз Данило помітив, як блищать її щоки від сліз.

— Я не хотіла спілкуватися з Казумі, не хотіла... Я передчувала! Я знала! Чому в цьому клятому місті більше ніхто не розмовляв японською?!

Данило простягнув руку й обережно торкнувся її плеча. Вони не розлетілися врізнобіч. Лейла затремтіла, але не відсахнулася.

— Мак, Давид, Айрі,