Леобург - Ірина Грабовська
— Дідька лисого, Федю! — буркнула вона крізь сльози.— Ти ніколи цього не забудеш. Я кохаю тебе понад усе на світі, але тепер ти ніколи мені не повіриш, бо бачив, чого насправді варте це моє кохання,— Джекі рвучко втягнула повітря й обернулася.— Але вони... вони були такі перелякані... Такі беззахисні... безпорадні... і я... хотіла дати шанс Тео зробити щось. Я хотіла дати цим людям шанс. Я хотіла дати їм надію. Бо в мене самої надії вже не лишилося.
В будинку панувала така дзвінка тиша, що Джекі ледве зносила звук власного голосу. Федя дивився в стелю, між його брів зібралися зморшки. Здавалося, думками він перебував десь дуже далеко.
— Знаєш притчу про сина станційного доглядача?
Джекі обхопила себе руками і похитала головою.
— Я бачив відео на «Ютубі». Станційний доглядач мав єдиного сина. І якось хлопчик грався і вліз під міст, не помітивши, що наближається потяг. Доглядач... дуже любив свого сина, але він мав обрати: перевести стрілки, і тоді потяг... із сотнею людей не зійде з рейок, і вони залишаться живі, але його хлопчик загине, або врятувати сина... і потяг зійде з рейок, загине багато людей,— Федя подивився на неї.— Усього чотири відсотки людей обирають врятувати той потяг. І я, і Тео пустили б... його під три чорти... Але ти не така... Ти здатна прийняти складне рішення... не на свою користь. І я справді пишаюся тобою.
Джекі схлипнула і затулила обличчя руками.
— Це неправда,— простогнала вона.— Ти це кажеш, щоб мене заспокоїти. Я б теж хотіла пустити той потяг під три чорти.
— Це завдання не має правильного розв’язку, Женю. Кожен приймає те рішення, з яким погоджується його сумління. Врешті-решт, ти таки врятувала мене. Ти і Тео.
— А Лейла?
— О, вона рятувала не мене,— Фединим обличчям уперше промайнула тінь посмішки.— Мене врятувала ти. Я вижив заради тебе. Коли ти розірвала зв’язок, я вже нічого не відчував. Я був... як шмат м’яса. Тео вже нічим... не міг мені зарадити.
Джекі повернулася до ліжка і присіла на краєчок. Звісно, він її втішає. І ніколи не забуде її вибору. Це правда. Але якби вона не вчинила так, ані Феді, ані Тео вже не було б серед живих. І це також була правда.
Джекі сиділа поруч з Федею в потоці м’якого білого світла і не мала сили розмовляти. Залишилася тільки єдина мить — зараз. Її минуле замітало снігом, як понівечений метал на вулицях Леобурга, її майбутнє неможливо було розібрати за сніговою пеленою. Сльози продовжували мимохіть сповзати по щоках.
— Чого ти розрюмсалася?
Джекі здригнулася. Федя пробурмотів це з тією самою інтонацією, з якою розмовляв з нею в маєтку в Романівці. Це була жива інтонація, його інтонація — того самого фарбованого блондина в дурній футболці та з браслетиками на зап’ястках.
— Я оце вчора мало не втопився спочатку в каналізації, тоді в крижаній річці, а тепер ти вирішила втопити мене у сльозах?
Джекі закліпала і нарешті зважилася подивитися на нього. Хлопець усміхався. І нехай він не мав переднього зуба, вуста були розбиті, а навколо очей і носа розпливалися фіолетово-чорні синці, він здавався їй таким самим гарним, як того вечора, коли збирав свій кривий велосипед, розповідаючи про Данилову травму.
— Мене поцілують коли-небудь у цьому домі чи ні?
Джекі кинулася до нього, сміючись крізь сльози. Наділ є. Наділ завжди є.
— Ай, ребра! Мої ребра! — вигукнув Федя.— Я тепер скляний!
Дівчина зітхнула і звелася над ним, уперлася в подушку, нахилилася до його обличчя і поцілувала.
Тео розплющив очі. Все навкруги було каламутне, молочно-біле, він не розумів, де опинився. Гарячі повіки пульсували, до рота ніби засипали піску. Нарешті він трохи отямився і роззирнувся.
Він сидів на підлозі між шафою і столом у колишньому кабінеті Оздеміра, поруч лежала порожня пляшка найдешевшого віскі. Де він її взяв, гадати було марно. Тео спробував ворухнутися, та лише застогнав крізь зціплені зуби. Вчорашній вечір лавиною рухнув на нього, повертаючи кляті спогади. Голова тріщала від болю, поріз на шиї запалився і скемів.
Поріз.
Забракло кількох міліметрів. Якби вдарила трохи точніше, він був би вже мертвий.
Вона хотіла його вбити. Вона намагалася його вбити.
Двері рипнули, Тео спробував був виповзти з кутка, але тіло не слухалося, і він лише вилаявся. Аслан зайшов до кімнати й зупинився біля столу.
— Знайшли труп Оздеміра. З простреленою головою.
Тео звів погляд. Бородате обличчя вигнанця було похмуре.
— Хтось вирізав йому на щоці знак вигнанців,— Аслан схилив голову набік.— Це вона?
Тео втомлено закотив очі.
— Що ти хочеш від мене почути?
— Хочу, щоб ти сказав мені, як проголосувати. Давид дав мені право голосу на суді.
— М-м-м, вітаю. Але я не вигнанець і не маю права роздавати тобі поради.
— За традиціями мого народу, за вчинки жінки відповідає її чоловік.
Тео засміявся.
— Якби ти сказав це в її присутності, з твоєї горлянки вже б стирчало руків’я її кинджала.
— Судячи з вигляду твоєї горлянки, ти вчора теж сказав щось не те.
Аслан розвернув стілець і сів на нього, склавши руки на спинці.
— То як ти порадиш мені голосувати?
Тео заплющив очі. Якби ця розмова відбувалася кілька днів тому, коли він ще не бачив, на що Лейла направду здатна, і не розумів, ким вона є, то, безсумнівно, він попросив би Аслана виявити поблажливість — хіба ж може чоловік, воїн, судити жінку? Але тепер... Лейла заслуговувала на справжній військовий суд, де кожен з її товаришів мав оголосити свій вердикт без жодного впливу. Вона була воїном серед воїнів, і за свої вчинки мала відповідати, як будь-хто з них.
— Голосуй так, як ти голосував би, якби на її місці опинився я.
Вигнанець похитав головою.
— Краще б ти обрав собі іншу жінку.
Тео стиснув щелепи. Вона не жінка. Вона — прадавній хаос, смерч, клята Еріда[103], що руйнує його життя, спалює його тіло й жере його душу. І він нічого не обирав. Він просто знав, що так буде. Знав, тільки-но побачив її тоді, в напівтемряві собору.
— Я мав чимало жінок. Але навіщо мені вони, якщо я знаю, що існує вона.
Аслан усміхнувся.
— Я проголосую так, як підкаже мені сумління.
Тео вперся в шафу і нарешті
