Леобург - Ірина Грабовська

Федя кивнув. Він досі не міг сповна зрозуміти те, що сталося між ним і Тео. Але все чуже, досі не відоме йому життя раптом вклалося в ньому так, ніби він прожив його сам. Він відчував гладеньке руків’я револьвера в долоні, відчував аромат прерії і коней, палюче сонце Вайомінгу, різкий, хімічний запах Леобурга, що змішувався з ароматом яблучного пирога на кухні маєтку Яблонських, пам’ятав, як батько гладив його по голові й як батьківська любов виявилася суцільним маревом. Федя пам’ятав п’яне божевілля і десятки смертей. Усе це тепер стало частиною його власної історії.

Навіть якщо Данило ніколи не отямиться, краще не експериментувати. Джекі не переживе Агнесиної смерті.

Внизу грюкнули вхідні двері.

Джекі впізнала кроки на сходах ще до того, як Тео смикнув двері своєї кімнати. Він зупинився на порозі, втупившись у Федю, ніби побачив того вперше, але тоді швидко перевів погляд на Джекі.

— Ти потрібна в Ратуші.

— Я ж просила Давида не...

— Маємо дуже тривожну інформацію,— урвав її Тео.— Збирайся.

Він вийшов до коридору, і Джекі, кинувши на Федю погляд, сповнений німого вибачення, попрямувала за ним. Вона схопила плащ в Едвардовій кімнаті, й вони з Тео збігли сходами до вітальні. Федин двійник мовчав, роздратовано втягуючи повітря, його волосся сплуталося, а очі почервоніли, ніби він не спав кілька днів. Не таке вже й рідкісне явище, враховуючи, скільки часу спала сама Джекі. Тео поправив комір куртки, і її погляд ковзнув по його шиї.

— О... в тебе...

Джекі простягнула руку, щоб торкнутися глибокого порізу на його шиї — цей рух був таким природним, вона просто збиралася оглянути чергового пораненого, але Тео грубо перехопив її руку і відкинув убік.

— Мені не потрібна допомога!

Джекі злякано притиснула долоню до грудей. Тео завмер, не обертаючись до неї, але все-таки запропонував руку. Джекі обережно взяла його під лікоть. Вони вийшли на вулицю. Леобург був схожий на розтривожений мурашник. Вулицями рухалися люди, хтось лементував, десь глухо бахкало, наче хтось намагався вибити двері.

— Розчищають завали між площею Чорного і Михайлівською,— ніби відповів на її думки Тео.

Джекі боялася впасти у вибоїну — пожежі згасли, в непроглядній пітьмі не світився жоден ліхтар, і навіть місяця на небі не було. Коли вона здригнулася черговий раз, мало не ступивши у провалля, Тео притиснув її до себе.

— З приводу полонених... щось відповіли?

Яблонський криво посміхнувся.

— Полонені росіяни — не ходовий товар. Вони найменше цікавлять царя Бориса.

— Але там, на заводі, майже тисяча осіб!

— Російський цар вважає, що оскільки ти опинився у полоні, то погано воював. Та й, крім того, він зараз має до дідька справ.

Попереду кумкнув клаксон і загуркотів мотор. Вони притулилися до стіни будинку, пропускаючи броньовані паромобілі.

— Що відбувається? — пробурмотіла Джекі.

— Вторгнення у Нейтральну зону.

— Що?!

Тео не відповів, лише міцніше схопив її за лікоть, коли вона знову мало не звалилася у вирву. В кінці вузької Соборної вулиці з’явився просвіт — попереду виднілася Михайлівська площа, така порожня і самотня без величного собору в центрі. Тео видерся на груду каміння й витягнув Джекі нагору. Вони подолали кілька завалів і нарешті опинилися в Інженерному провулку, що вів до площі Олекси Чорного.

Вікна Ратуші світилися на тлі нескінченного мороку, наче драконові очі. Вони подолали кілька поверхів і опинилися у залі засідань. Давид сидів над розстеленою на столі мапою, впершись головою у зігнуті руки. Місце поряд пустувало, жоден з членів Народної Ради Леобурга не наважувався зайняти його, і Джекі подумала, що він, либонь, фізично відчуває відсутність Лейли. Разом з ним над мапою схилилися Марсело Мотта, професор Кубрик, Паль Келемен, Аслан, Ґрета Ветцель і Федин радник фон Бауф.

— Ти вже підняв війська по тривозі? — промовив Тео, сідаючи на порожнє місце.

— Війська...— скривився Давид.— Так, усі, хто може тримати зброю, уже на позиціях.

— Що відбувається? — Джекі звела брови.— Хто саме вдерся до Нейтральної зони?

Вигнанець витягнув з купи паперів тонку смужку і простягнув її Джекі.

«увага крпк повідомлення екстреної важливості крпк прохання не атакувати війська українського королівства крпк дії українського королівства не несуть загрози леобургу»

— Це надійшло сьогодні від повіреного у справах Леобурга у Вінниці,— відповів Мотта.— А тоді наша розвідка повідомила про рух військ у Нейтральній зоні.

— У Леобург мала прибути делегація українського Сойму,— здивовано кліпнула Джекі.

— А приїде гетьман Ярошенко на чолі своєї армії,— засичав Тео.— Аслане, нам час іти. Треба збирати людей.

Раптом до зали влетів захеканий хлопець з розпашілим від бігу обличчям, він побачив Давида і потрусив над головою телеграмою. Вигнанець схопив стрічку.

Джекі підійшла до нього і зазирнула через плече.

«його величність король болеслав повідомляє дії армії українського королівства проходять відповідно палермського мирного договору не несуть загрози леобургу крпк прохання утриматися недружніх дій».

— М-м-м...— Тео посміхнувся.— Відповідно до Палермського договору? Це часом не той договір, за яким Нейтральної зони вже тридцять років як не мало би бути?

— У Вінниці чудово знають, що весь Леобург — одна велика руїна і ми не зможемо гідно опиратися,— спохмурнів Давид.— Але вони годували й озброювали нас. Вони були єдиними нашими справжніми союзниками!

— Нащо тоді вони йдуть у Нейтральну зону? Напасти на Росію? — засміявся Тео.

— Згідно з Палермським договором вони рухаються не на російські, а на власні території. Мені складно судити про наміри пана Ярошенка, але маю стійке відчуття, що це справді не наш бенкет,— Давид стер піт з чола.— Південні частини російської армії деморалізовані поразкою в Леобурзі. Агітатори закликають повернути зброю проти тих, хто надіслав непідготовлені війська на штурм. У Петербурзі майже бунт: одні вимагають зібрати всі сили в кулак і вдарити, щоб помститися Леобургу, інші — виступити проти Японії... А треті вже закликають до захоплення царського палацу.

— Японія...— прошепотіла Джекі.— Вам не здається, що одночасна атака Українського Королівства і Японії — це не випадковість? Що це і є «союз без союзу», як казав Ярошенко?

— Якщо врахувати, що Малопольське Князівство погодилося пропустити австрійські війська, які щомиті можуть ударити по Росії на північному заході, а Україна досі — австрійська союзниця, то зараз майже ідеальний час, щоб повернути собі Лівобережжя,— знизав плечима фон Бауф.

— Це божевілля,— невдоволено пробурмотів Келемен.

— Це відчайдушність! — зблиснула