Леобург - Ірина Грабовська

— Я його не вбивала. Хотіла... але мені завадили.

— Ми це з’ясуємо,— кивнув вигнанець.

— Давиде,— простогнала вона.— Ти не можеш. Ти не можеш так зі мною вчинити. Ти же знаєш...

Давид похитав головою.

— Забагато всього скоєно, Лейло. Мені шкода, але ти сама в усьому винна.

Вигнанець натиснув на важіль. Мініатюрний паровий котел пихкнув, візок завібрував і рушив з місця. Він від’їхав до дверей, а Лейла, піднявши плечі, втиснулася у стіл, намагаючись усвідомити нову реальність, у якій їй випало опинитися. Давид мав повне право її судити. Але навіть йому не було дозволено торкатися того, що трапилося з нею в тому страшному льосі кілька років тому. Вбивство Оздеміра було її оголеним нервом, справою її честі, її відплатою, питанням усього її життя. І Давид сам підтримував її в цьому бажанні, він навчив її всього, він сам, своїми руками, допоміг їй стати тою, ким вона стала. Й от тепер він зібрався судити її за це?! Навіть не так... він зібрався судити її за те, чого вона не робила! Лейлине тіло пекло вогнем.

Що ж. Якщо Давид вирішить її стратити, він має запам’ятати цей день.

Федя дивився в нескінченну синь за вікном. Спочатку в кімнаті було темніше, ніж зовні, але тоді сутінки загусли, й усе поринуло в морок. Хлопець лежав нерухомо, і йому самому здавалося, що він не думає, не кліпає очима, не живе. Йому не хотілося нічого — ні спати, ні їсти. Ніщо в цьому світі більше не мало значення. Після розмови з Джекі він мав би засмутитися чи навпаки — підбадьоритися, але насправді він досі нічого не відчував. Тоді, біля мосту, Федя змирився з власною смертю, і повертатися до життя виявилося збіса непросто. Він намагався жартувати, втішати Джекі, здаватися нормальним заради неї. І насправді йому не було байдуже, але те, що відбувалося в нього всередині, здавалося привнесеним ззовні, а не його власними почуттями. І зараз він тонув у нескінченній зимовій синяві, і його тіло ніби загрузло у щільній, в’язкій як кисіль субстанції.

Коли він не рухався, біль зникав, але варто було глибоко вдихнути, як він одразу ж повертався, вгризаючись у ребра, блискавкою пронизуючи хребет. Але так, зціпивши зуби, Федя розумів, що досі живий. Тоді йому хотілося, аби біль зник. Лише тоді йому чогось хотілося.

Федя поворушив пальцями, стиснув кулаки. Він більше не міг зносити чорноту цієї кімнати. Повільно сів, упираючись у ліжко ліктями. Трохи відсапавшись, звівся на ноги і пошкандибав до дверей.

Галерея другого поверху тонула в пітьмі, слабкий промінчик світла вислизав з-за прочинених дверей навпроти. Федя взявся за поруччя й почвалав до кімнати Тео.

— І тоді я побачила, як вони зникають. Зникають! Як уві сні!

З коридору Федя бачив силует Джекі, що сиділа на краєчку ліжка: стягнута корсетом вузька талія, втомлено похилені плечі, тендітні руки, що лежать на колінах. Вона розмовляла з кимсь, хто лежав у подушках, проте обличчя співрозмовника видно не було. Федя штовхнув двері, Джекі здригнулася.

— Ой, Федю, чого ти...

Хлопець нарешті побачив того, з ким вона розмовляла.

— Господи Боже...— тільки і зміг видихнути він.

Джекі простежила за його поглядом і важко зітхнула.

Данилове обличчя було жовтувато-сіре, з поганим, неживим восковим блиском. Очі та щоки запали. Федя дивився на нього кілька секунд, а тоді відвів погляд.

— Він...

— ...як мрець,— прошепотіла Джекі.— Але він живий.

Дівчина простягла руку, взяла з тумбочки біля ліжка дзеркальце і приставила до Данилових уст, а тоді продемонструвала йому ледь помітний запітнілий слід. Федя не міг змусити себе знову поглянути на обличчя друга і лише дивився на його забинтовану руку.

— Мені теж трохи моторошно. Але я сиджу з ним, читаю йому новини, про щось розповідаю,— Джекі знизала плечима.— Раптом отямиться...

Федя вмостився з іншого боку ліжка. Все в цій кімнаті, в цьому світі здавалося йому нереальним, неправильним. Вони троє, люди з іншої реальності, виявилися не просто в епіцентрі буревію в паралельному світі, але і перетерпіли найстрашніші випробування заради його порятунку. Але що цей світ дав їм?

— Іноді здається, що він мене слухає. Коли говорить лікар Шварц, то Данила ніби немає. А мене він слухає.

Десь глибоко всередині Феді щось ворухнулося, наче стрепенувся птах. Він поглянув на Джекі. В її очах світилися сльози.

— Бо в тебе Агнесин голос.

Дівчина здивовано моргнула, ніби він зробив якесь відкриття.

— Візьми його за руку.

— Навіщо? Я ж не Агнеса.

— Якщо ти можеш бути Агнесою для цілого Леобурга, то чому б тобі не побути Агнесою для нього? — Федя кивнув на Данила.— Візьми його за руку і поговори з ним.

— Що сказати?

— Щоб піднімав свій транслокальний зад і повертався до нас,— Федя над силу посміхнувся.— Тому що він нам потрібен. І потрібен живим.

Джекі потяглася до Данилової руки й обережно стиснула його долоню.

— Даню, ну годі вже,— прошепотіла дівчина.— Вертайся до нас. Ти нам потрібен.

Данилове обличчя не змінилося, він не порожевів, не зітхнув, навіть вії не здригнулися.

— Гаразд,— зітхнув Федя.

— Я не можу відпустити.

— Що?

Джекі розчепірила пальці, але Данилова долоня залишалася ніби приклеєною до її руки. Брови дівчини злетіли вгору, вона затремтіла. Федя потягнувся до її руки, скривившись від болю. Розірвати їхні долоні вдалося лише з другої спроби. Джекі схопилася за руку і нервово ворушила пальцями.

— Що за фігня,— пробурмотів він.— Ти раніше таке бачила?

— Ні. Але коли вони з Лейлою спробували потиснути руки, то розлетілися врізнобіч,— Джекі підвелася з ліжка.— Більше не проси мене «трохи побути Агнесою». Ніколи.

Вона підійшла до вікна і почала розповідати. Про енергію в повітрі. Про блискавки, що танцювали на долонях. Про те, як нагрілися кристали в її руках.

— Якщо я справді стану транслокалом, поки вона там, це її знищить. Я не можу її вбити.

— А якщо, крім тебе, більше ніхто не зможе допомогти Данилові?

— Отже, ніхто не зможе йому допомогти,— Джекі подивилася на Федю, вираз її обличчя був жорстким, тіні загострилися.— Тео ризикнув собою заради тебе. Ти маєш знати, що для мене важить