Леобург - Ірина Грабовська
Лейла почула, як відчиняються двері, але не мала сили навіть озирнутися.
— Ані руш,— холодно вимовив голос.— Якщо ворухнешся, я стрілятиму.
Та де там рухатися, гірко подумала Лейла. Заскреготав замок, у комірчині запахло їжею. Мабуть, це був варений на воді ячмінь, той самий, що готували на площі, та Лейлу зараз не спокусив би навіть стейк рібай зі смаженою картоплею.
Вона не хотіла їсти, вона хотіла померти.
Усе, що відбулося вчора, здавалося їй якимось суцільним жахом, виходу з якого не було і вже ніколи не буде. Її охоплювала непереборна лють, тільки-но вона згадувала, як Яблонський відібрав у неї право звершити суд. Усе, до чого вона йшла, все, що нарешті опинилося в неї в руках після стількох років страждань, раптом вирвали і розтрощили об кам’яну підлогу підвалу. І цього не можна було забути.
Але десь дуже глибоко в душі щось шкребло пазуристою лапою, коли вона згадувала відчуття, з яким побачила поріз на шиї Яблонського. Вона злякалася сама себе. Якби її удар видався трохи сильнішим чи якби Тео виявився трохи повільнішим — його вже не було б серед живих. Лейла навіть не бачила, куди била, все навколо затопила чорна, непроглядна ненависть. Можливо, саме так і божеволіють. І тепер вона чекала не на переляканого вигнанця з мискою каші, а на Яблонського. І геть неважливо, чи повірить він її словам. Їй просто хотілося, щоб він був поруч.
Знову, ніби у відповідь на її думки, заскреготав замок. Лейла сіла на столі. Дівчина яскраво уявила, як Яблонський заходить, сідає навпроти і чекає на пояснення, яких у неї насправді не було. За ті секунди, поки у щілині провертався ключ, поки рипіли, відчиняючись, двері, Лейлу трусило чи то від хвилювання, чи то від гніву, і вона, мов дитина, що скоїла капость, ладна була залізти в шафу, аби її лишень ні про що не розпитували.
Ось тільки дитиною вона не була. І відповідати за все доведеться. В цьому світі забагато людей, які ніколи не зможуть її пробачити.
А тоді двері відчинилися, і до кімнати заїхав Давид.
Лейла різко вдихнула і зіщулилася.
Вигнанець під’їхав до столу.
— Я мушу повідомити тобі, що в саду біля Оздемірового будинку знайшли два тіла. Рештки довго пробули в землі, але, судячи з уцілілого одягу, це зниклі дівчата.
Лейла провела долонею по гарячому чолу і кивнула. Вона хотіла відповісти, але не могла вимовити ані звуку. Давидів погляд, суворий і сумний, той самий погляд, до якого вона звикла, але який тепер видавався їй нещадно палючим, повільно пересувався її тілом, наче він не впізнавав її.
— Його самого теж знайшли мертвим,— промовив вигнанець.— Але про це, гадаю, тобі вже відомо.
Лейла мовчала. Давид натиснув на важіль, колеса рипнули. Раптом щось штовхнуло Лейлу зсередини, вона кинулася до його візка, впала навколішки.
— Давиде, благаю... не йди. Побудь тут,— дівчина припала щокою до його руки.— Поговори зі мною!
— Про що? — холодно поцікавився вигнанець.
— Я розумію, що ти мене зневажаєш, що ненавидиш, але, будь ласка, не йди! Розкажи про себе. Як ти?
— Як я? — Давид криво посміхнувся.— Я заздрю Макові.
Лейла відсахнулася, ніби він ударив її по обличчю. Вона відчайдушно замотала головою.
— Не кажи так... не треба.
— Я заздрю Макові, бо він ніколи не дізнається, хто нас зрадив. Він не дізнається, що це саме ти.
Він не забрав руки, але його пальці побіліли, гарячково стискаючи бильця. Лейла притулилася чолом до його долоні.
— Я не знаю, як просити в тебе пробачення...
— Це не допоможе,— Давид забрав руку і торкнувся її підборіддя, піднімаючи її обличчя. Він був блідий, рубець на щоці здавався майже чорним.— Знаєш, у людини без ноги з’являється стільки нових вражень! Нога іноді болить, іноді свербить. Але ж її насправді нема. Так і з тобою. Ти жива, ти є, але поруч зі мною тебе більше нема. Бо щоразу, коли хтось дивиться на мене... Господи...— він відвернувся і зціпив зуби. Лейла схлипнула.— Щоразу, коли на мене дивляться з жалістю, коли ця дівчина, Катажина, намагається мені допомогти, щоразу, коли мені роблять перев’язку, щоразу, коли я за звичкою намагаюся підвестися, я згадую про тебе. Я згадую про те, як ми зігрівали одне одного в Сибіру, як ми йшли до мети, як ти... ти навіть не знаєш, чим для мене була!
— Знаю.
— Ні, не знаєш! — вигукнув Давид і затремтів.— Не знаєш, бо ніколи не хотіла того знати. Але ти була моїм небом і моєю землею! Лейло, я довіряв лише тобі. Ближче за тебе нікого не мав. Я навіть зараз кажу тобі речі, які не можу сказати нікому. Паскудна звичка.
Лейла померла. Вона була розчавлена, стерта на порох, її більше не існувало. Вона могла б пережити всю ненависть і все презирство Яблонського, пережила б усі знавіснілі погляди Роксани й колишніх друзів, як пережила копальні в снігу й Оздемірів льох, але пережити ці Давидові слова вона не могла. Тепер їй кортіло, щоб він якнайшвидше поїхав, щоб залишив її саму. І повернув їй ножа.
— Але годі про це. Я прийшов сказати, що тебе судитимуть не лише через зраду. Тебе судитимуть і за вбивство Оздеміра.
Лейла сіпнулася. Чорнота всередині спалахнула за мить, ніби хтось кинув у неї коктейль Молотова. Дівчина затремтіла і почала відповзати від Давида, немов від лепрака.
— Ні. Ні. Ти цього не зробиш. Ти же знаєш.
— Ти викрала полоненого.
— Але я нікого навіть не поранила!
— Ти його катувала.
— А він?! Ти ж...— вона схопилася на ноги.— Ти ж усе знаєш! Ти знаєш усе краще за будь-кого!
— Він був нашим полоненим. Ти втекла з-під варти, викрала його, катувала і вбила. Оздемір мав відповідати за свої злочини, але і ти маєш понести покарання за свої.
Лейла відступила
