Леобург - Ірина Грабовська

Джекі здригнулася. Свенсон тримав оберемок телеграм. Він називав її Агнесою, навіть коли ніхто не чув, і це ім’я за відсутності справжньої Агнеси лунало в маєтку Яблонських майже блюзнірськи. Можливо, справжня Агнеса ніколи не повернеться. Можливо, її взагалі вже не існує. Ніхто не знає, що сталося в ту мить, коли Джекі відчула, як над Леобургом відчиняються портали, навіть якщо вона їх не бачила. Дівчина зіщулилася.

— Дякую, Свесоне. Я трохи засиділася нагорі. Зараз зварю курячий бульйон. А ви розігрійте кашу, будь ласка.

Старий чемно кивнув і віддав їй телеграми.

«відповідь ваше прохання делегація сойму українського королівства прибуде леобург двадцятого грудня крпк»

«запитом народної ради вільного міста леобурга надзвичайний повноважний посланець його імператорської величності сер джефрі відон прибуде двадцять першого грудня крпк»

Ого! Джекі вигнула брови. Давид телеграфував до Лондона, не особливо розраховуючи на взаємність. Крім того, відповіді прийшли з Малопольського Князівства, Троїстого Балтійського союзу, Франції і навіть Федеративних Штатів Америки — їхній представник у Відні обіцяв прибути до кінця місяця. Що ж спонукало всіх цих шанованих людей кинутися в понівечене війною місто? Тоді, коли їх благали про допомогу, вони лишалися глухими. Ніхто не виявив бажання зупинити цю війну, всі чекали, кого ж з’їдять першим, сподіваючись, що нападуть на сусіду, а не на них. І от тепер, коли Леобург виставив на мапу транслокальну установку, всі одразу заворушилися. Джекі презирливо посміхнулася.

— Ще я знайшов оце,— дворецький простягнув їй круглу металеву кулю.— Це магнетична сфера для лікування забоїв.

— О, я знаю цю штуковину.

Данило колись розповідав про неї. Джекі зважила на руці пристрій. Може, вийде прибрати набряки з Фединих очей, і він зможе бачити.

— Потрібно прикласти до синця і потримати. Вона спрацьовує автоматично,— Свенсон показав їй маленьке вічко на поверхні кулі.— Ось так.

— Спробую,— Джекі вказала старому на каструлю.— Як звариться, будь ласка, принесіть нагору.

— Буде виконано.

Джекі піднялася до Едвардової кімнати. Федя досі спав. Синці на його обличчі почорніли, але набряк досі лишався. Дівчина сіла на край ліжка. Джекі насилу впізнавала його, але навіть не через забої. Щоразу як вона згадувала чужу, відсторонену інтонацію, з якою він розмовляв по поверненні, по тілу сипало морозом. І коли попрохав зістригти волосся, то ніби намагався змити не лише бруд і кров зі свого тіла, але й позбутися будь-якого нагадування про себе колишнього. Джекі не звинувачувала Федю в тому, що сталося, але відчайдушно хотіла сподіватися, що бодай колись, за багато-багато днів, той Федя з дому в Романівці повернеться. І вона ладна була зробити все, що завгодно, заради його повернення, і чекати, не полишаючи надії, скільки доведеться.

Джекі обережно приклала сферу до його розпухлого ока. Куля завібрувала, всередині клацнуло. Джекі злякано забрала руку і зітхнула — повіка ще була чорно-фіолетова, але набряк зник.

Федя здригнувся і прокинувся.

— Вибач, що збудила,— всміхнулася дівчина.— Мені кортіло спробувати.

Він дивився на неї одним оком і мовчав.

— Не рухайся.

Джекі приклала сферу до другого ока, і після клацання набряк також разюче зменшився.

— Ану, подивися на мене!

Федя обережно розплющив друге око. Хлопець спробував сісти, але одразу ж застогнав.

— Зараз! — Джекі підтягла подушку вище.— Ось так. Обережно.

Він улаштувався зручніше і знову подивився на неї. Погляд його карих очей був крижаний. Джекі збиралася щось сказати, але від цього погляду слова ніби замерзли у неї в горлі. На щастя, рипнули двері, й Свенсон заніс до кімнати тацю з їжею.

Кілька хвилин вони дивилися, як Федя повільно сьорбає бульйон. Від каші він відмовився, і Свенсон прибрав тацю з тарілками. Двері грюкнули, вони знову залишилися наодинці. Джекі дивилася на свої руки, не в змозі звести погляд на Федине обличчя.

— Я довго спав?

— Двадцять годин і чотири хвилини,— Джекі глипнула на годинник на столі.— І навіть не ворушився.

— Зрозуміло.

В кімнаті знову запала тиша. Джекі відчувала, як у куточках очей і носі почало поколювати, але не збиралася плакати. Чого ридати, адже він живий. Він з нею. Федя подивився у вікно. Вираз його обличчя не змінювався — хлопець ніби намагався зрозуміти, де опинився. Він нагадував їй Кая зі «Снігової королеви», який марно намагався скласти зі шматочків льоду слово «Вічність». Тільки Федя намагався зібрати з уламків своє розбите життя.

Розбите заради неї.

Але між ними стояло ще дещо, про що вона мала йому розповісти.

«Що ти накоїла...»

Джекі задихнулася від цього спогаду. Слова Тео повсякчас лунали в її голові, пульсували в скронях, стискали горло. Звісно, треба було дати Феді час оговтатися. Але вона не могла мовчати, відчайдушно боячись того, що він складе власну версію того, що трапилося, зі спогадів Тео, і не дасть їй шансу пояснити, чому вона вчинила саме так. Джекі глибоко вдихнула і промовила:

— Я маю дещо тобі розповісти.

Його погляд повільно перемістився на її обличчя.

— Тео не опускав «ширму», поки ти був там. Він підтримував тебе.

— Я знаю.

— Він рятував тебе. І не хотів опускати її. Це...— Джекі зціпила зуби.— Це зробила я. Я змусила його розірвати зв’язок.

Дівчина збентежено ковзнула поглядом по його обличчю. Федя і далі так само байдужно дивився на неї, очікуючи на продовження. Схоже, він не розумів, що саме вона каже.

— Тео попереджав, що ти можеш не витримати. А я...

Джекі замовкла, на складені на колінах руки крапнула сльоза. Потім ще одна. Дівчина й не помітила, як сльози покотилися по щоках, тому й не встигла їх зупинити.

Вони мовчали кілька хвилин. За вікном знову пішов сніг, світло в кімнаті стало м’яким, молочно-білим.

— Женю, я...— Федя скривився, намагаючись посунутися на подушці.— Я не дуже розумію.

— Що ж тут незрозумілого...

— Що ти намагаєшся сказати...

— Ти пожертвував собою заради мене! — відчайдушно вигукнула Джекі.— А я пожертвувала тобою заради цього довбаного міста!

Вона зірвалася з місця і підбігла до вікна. Слова, що роз’їдали її зсередини, нарешті вирвалися назовні, й тепер вони трощили все навколо неї, її минуле, сьогодення, майбутнє, вони знищували все, що вона любила. А за вікном падали лапаті, важкі від вологи сніжинки, вкриваючи рештки Леобурга білою пухнастою ковдрою.

— Ти все зробила правильно.

Хай що він скаже, все прозвучить нещиро. Джекі не була Фединим двійником, але вона чудово уявляла, про що він думав