Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

зовсім не відчували рукавичок з такої самої тканини, як і скафандр, але значно тоншої. Василь зовсім легко навпомацки знаходив потрібні йому речі. Він зразу, наприклад, знайшов ту саму рукоятку електричної грілки, яку включити порадив йому Гуро. Грілка ця була, мабуть, всередині тканини костюма. Бо тільки-но включив її Василь, як приємне тепло ніжно розлилося по всьому його тілу — від кінців пальців на руках до нігтів на пальцях ніг.

Що дуже схотілося знайти Василеві — це радіоустановку в скафандрі, яка давала змогу розмовляти з товаришами. Адже в шоломі мав бути мікрофон і телефон, якщо не гучномовець. Це Василь розумів добре — недаремно ж він мав славу досвідченого радіоаматора. Але знайти все це йому не пощастило — очевидно, тому, що всі ці речі, як і ціла установка, були дуже маленькі і добре сховані в стінках шолома.

Раптом знову відчинилися двері. В них з’явилися фантастичні скафандри Гуро й Сокола. Гуро акуратно зачинив двері, що автоматично притиснулися до стіни блискучими кривими важелями, перевірив іще раз, чи немає де щілинки. Потім він повернувся до Василя:

— Скучив, хлопчику? — ласкаво, хоч трохи й іронічно пролунав його голос. — Ну, нічого, вже кінець. Вадиме, впускайте повітря. Хочеться вже зняти цей костюмчик…

Василь захоплено стежив, як лився до каюти потік синюватої рідини з трубки балона із стисненим рідким повітрям. Рідина ця наче вибухала, вона розплескувалася в усі боки, перетворюючись відразу на хмарку пари, що повільно танула. Стрілка барометра поволі поверталася назад, до показників нормального тиску. Але тепер вона не поспішала, як раніше, вона мляво проходила поділи циферблату, ледве пересувалася.

— Скільки вже? — почувся голос Риндіна.

— Сімдесят, Миколо Петровичу.

— Зараз прийду до вас.

— Я одного не розумію, товаришу Соколе, — проговорив Василь. — Нібито внутрішнє приміщення ракети герметично закрите від тих коридорів, що відділяють його від зовнішньої стінки…

— Ну?

— А метеорит пробив лише зовнішню стінку…

— Так що?

— Значить, крізь дірку могло пройти лише те повітря, що було між зовнішньою і внутрішньою стінками ракети, в тих коридорах. З внутрішніх герметично закритих приміщень повітря не мусило б вийти… А воно весь час виходило… і свистіло… Як це так?

— Причини цього в тому, що герметичність — поняття дуже неточне. Для земних умов наші внутрішні приміщення закриті герметично і повітря не може проходити крізь двері тощо. Адже тиск повітря в коридорах між стінками мало чим відрізнявся від звичайного, бо люки зовнішньої стінки закриті вже зовсім, абсолютно герметично. А коли метеорит пробив дірку в зовнішній стінці, то в коридорах тиск відразу упав до нуля. І внутрішні наші, так звані, герметичні запори почали пропускати повітря. Дуже повільно, але й цього було досить, бо надто великою стала різниця тиску. Коли б не герметичність запорів, то повітря з середини ракети вийшло б відразу і ми не встигли б навіть одягти скафандри… Але ось і Микола Петрович.

Двері навігаторської рубки відчинилися. На порозі стояв Микола Петрович. Його обличчя було похмуре, брови зсунулися. Він щось говорив, але не чути було, що саме, бо мікрофон залишився в навігаторській рубці. Жестом Риндін показав: геть скафандри!

Швидкими рухами його супутники зняли шоломи, з приємністю втягаючи на повні груди свіже холоднувате повітря, що пахло морозом. Та й у каюті було дуже холодно, мабуть, градусів із п’ять нижче нуля: обігрівання ще не встигло як слід підняти температуру після зникнення повітря.

— Що трапилося ще? — збентежено запитав Сокіл.

Голос Риндіна звучав дуже спокійно — так підкреслено спокійно, як буває це в час великої небезпеки. Академік пощипував свій вус:

— Метеорит збив нас зі шляху.

Три стривожені обличчя дивилися на Миколу Петровича, який покручував сивий вус і говорив далі так само спокійно:

— Від удару метеорита, скерованого спереду назад, ми втратили певну частину швидкості. Але удар був не прямий, а трохи збоку. Його сила склалася з інерцією нашої ракети, і корабель від цього трохи змінив напрямок руху.

Василь помітив, як дрібно-дрібно тіпалася права брова Риндіна. Крім підкресленої штучної спокійності тону голосу, це було єдиною ознакою того, що Риндін був збентежений.

— Що ж тепер робити? — запитав Гуро.

— Я ще не знаю. Ракета летить кудись убік… Не до Венери, а, я думаю, до Меркурія чи ще кудись всередину Сонячної системи, притягувана Сонцем. Я ще не перевірив остаточно…

IX. ЩОДЕННИК ВАСИЛЯ РИЖКА
1

«…Чому я вирішив вести щоденник?.. Не знаю й сам. Можливо, зовнішньою причиною було вчорашнє зауваження Миколи Петровича. Відірвавшись на хвилину від своїх розрахунків і потираючи запалені почервонілі очі, Микола Петрович сказав, зітхнувши:

— А шкода, що ми не записуємо наших особистих вражень! Звісно, пригод у нас небагато. Значно менше ніж, скажімо, у пасажирів корабля, що пливе по земному океану. Проте, цікаво було б колись прочитати… Одне діло наукові записи, і зовсім інше — записи особисті. Як ви думаєте, Василю?

Він не чекав на мою відповідь і заглибився знов у свої розрахунки. Ось уже третю добу він майже не спить, не відпочиває, відриваючись лише на короткі хвилини, щоб поїсти. І разом з тим, Микола Петрович всіма засобами намагається зберегти в нас гарний настрій. Наприклад, він запропонував нам влаштувати стрілецькі змагання з електричного пістолета товариша Гуро. Переможець, мовляв, дістане звання кращого стрільця ракети і Венери — оскільки, як запевняє Сокіл, ми не зустрінемо там людей, що сперечалися б з нами за таке звання.

Проте, настрій наш не кращає, хоч ми й не виявляємо цього перед Миколою Петровичем. Винний у цьому, звісно, клятий метеорит. Так, той самий метеорит, що пробив стіну ракети і змінив силою свого удару напрямок руху нашого корабля. Як це трапилось? Як пощастило нам наскочити на цього небесного мандрівника?

Адже кожному відомо, що такий випадок під час міжпланетної подорожі мусить бути настільки винятковим, що на небезпеку такої зустрічі практично навіть не слід зважати.