Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
Вперше ми відчули вплив цього жахливого проміння зовсім несподівано. Було це так.
Ми спокійно сиділи після вечері. Гуро запалив свою люльку: він дуже рідко робить це, заощаджуючи повітря. І ми всі звикли до його манери двічі на добу, після обіду й після вечері, викурити по люльці. До того ж і тютюн у Гуро дуже добрий, він приємно пахне. Одне слово, ми звикли до цього, і ніколи люлька Гуро нікого не дратувала.
Але цього разу, щойно синій димок поплив у повітрі, Сокіл несподівано закричав:
— Під три чорти ваш тютюн! Мені він набрид! Не хочу!
Ми здивовано підвели на нього очі: це було так незвично, так дивно… Проте, це був лише початок несподіванок. Бо завжди спокійний і витриманий, готовий в кожному випадку звести справу на жарт, Гуро цього разу підскочив, підвів руку й загрозливо відповів:
— Якщо не хочете втратити ваші окуляри, прошу, не чіпайте мене. Бо як ударю…
Він був дуже страшний: очі люто дивилися на бідного Сокола, щелепи зціплені, великий міцний кулак готовий був здійснити погрозу. Я дивився на обох, не вірячи своїм очам. І раптом Сокіл заплакав. Так, так, він заплакав сльозами, як дитина. Не слухаючи нічого, він повторював:
— Мене ображають… загрожують… мене ображають…
Він поклав голову на руки й гірко ридав. А Гуро стояв біля нього, великий і страшний, загрозливо підвівши руку.
Я поглянув з жахом на Миколу Петровича: що це, божевілля?..
Обличчя Миколи Петровича було дуже серйозне й задумливе. Нарешті, він непомітно зробив мені знак, щоб я не втручався: мовляв, хай заспокояться самі. Потім він підійшов до мене і сказав:
— У кожної людини бувають такі моменти, коли на неї зсередини, так би мовити, натискують враження від гострих переживань. Потрібний якийсь клапан, щоб це вийшло назовні, звільнило від себе людину. Ми надто напружено працювали весь час. Це, мені здається, бурхлива нервова реакція…
Але я помітив, що він говорив це дуже невпевнено. Тим часом Гуро нахилився до Сокола й гримнув роздратовано:
— Та що я, обіцяв вам слухати ваші скарги й дивитися, як ви тут сльози проливаєте, як немовлятко, чи що? Я сказав вам, щоб ви мене не чіпали. Вставайте, боягузе! Не ховайтеся за сльозами. Ось я вам зараз доведу!
Він схопив своєю міцною рукою комір піджака Сокола. Вадим не чинив опору. Не підводячи голови, він усе плакав. А Гуро торсав його за комір, і тіло Сокола гойдалося в повітрі безсилою лялькою.
Я не витримав:
— Та що ви робите, товаришу Гуро? Спиніться! Це ж божевілля!
Але Гуро похмуро поглянув на мене й так само загрозливо відповів крізь зуби:
— Мовчи, юначе. В мене залишається вільною ще одна рука. І її цілком досить, щоб примусити тебе не встрявати до чужих справ!
В одчаї я кинувся до Миколи Петровича. Він стояв із дивним виразом обличчя. Губи його ворушилися, і він, мов уві сні, шепотів:
— Звісно, переможе Гуро. Хай він переможе!.. А втім… подивимося, може, краще, щоб переміг Сокіл… подивилося, подивимося…
Я схопив його за руку:
— Миколо Петровичу, що з вами? Невже й ви… теж…
Далі я не зміг нічого сказати. Ще секунда, і я заплакав би так само, як Сокіл. Щось задушливе підступало мені до горла. Божевілля, божевілля!
Микола Петрович уважно дивився на мене. Очі його прояснювалися. Очевидно, він із зусиллям опановував себе. Він поглянув ще на Вадима й Бориса — і раптом, провівши рукою по лобу, кинувся до них:
— Борисе, залиште Вадима!
Гуро мов не чув.
— Борисе, ви розумієте, що я вам кажу?
Гуро скляними, мертвими очима подивився на Миколу Петровича. Він усе ще тримав у руці комір Сокола.
— Негайно залиште Вадима, Борисе! Я вимагаю цього. Як ви смієте не виконувати мого наказу?
Гуро мовчав. Я з острахом дивився на нього: так може поводитися тільки божевільний. Сльози підступали мені до горла, я стискав кулаки, щоб не заплакати.
— Борисе, я наказую вам. Залиште Вадима!
Рука Гуро поволі випустила Сокола, який так і лишився висіти в повітрі в неприродній позі, поклавши голову на руки. Він не переставав плакати.
— Ідіть сюди, Борисе! — голос Риндіна набув незвичайної для нього владності. — Ви не маєте права доторкатися до Вадима. Я наказую вам. Чуєте?
— Чую, — глухо відповів Гуро.
— Ви обіцяєте мені?
Мовчання.
— Обіцяєте, Борисе? — повторив Риндін наполегливо.
І лише тоді Гуро тихо і якось мертво відповів:
— Обіцяю.
Риндін озирнувся. Погляд його спинився на циферблатах приладів, з якими працював Сокіл, вивчаючи інтенсивність космічного випромінювання. Брови його зсунулись. Швидким рухом він наблизився до приладів, кілька секунд зосереджено вивчав положення стрілок — і раптом звернувся до мене:
— Василю, ви все розумієте?
Він не вірив, очевидно, і мені, він боявся, що і я збожеволію. Стримуючи сльози, що душили мене, я відповів:
— Все, Миколо Петровичу! Я не знаю тільки, що це робиться…
Тоді Риндін кинув ще один погляд на циферблати, на Гуро, що стояв у кутку каюти, беззвучно розмовляючи сам із собою, на Сокола, що все так само сидів у повітрі й гірко плакав; потім він подивився в стелю, немов шукаючи чогось, якоїсь відповіді на невідоме мені запитання, — і зробив нарешті мені рішучий знак рукою:
— Ходімо, Василю. Не можна гаяти й хвилини!
