Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

Темна крижана ніч. Глибоке синє небо, усипане зірками. Під полоззям саней рипить і дрібним порохом розсипається сухий сніг. Людина на санях жене собак. Через кожні двадцять-тридцять метрів людина сходить із саней і біжить поруч з ними, щоб зігрітися. Собаки, сани, людина — і все. Більш немає нікого і нічого, крім снігу й морозу на сотні кілометрів навколо. Був ще один товариш, але він умер по дорозі. Гуро залишився сам. І тоді, вперше на віку, він зрозумів, що таке самотність серед снігових просторів, серед морозного мовчання льодового безкраю.

Тепер стало ясно: неприємний холодок, який відчував зараз мандрівник, був спогадом тієї ночі. Як і тоді, Гуро тепер відчував гостру самотність, відрізаність від усього живого.

Гуро криво всміхнувся: всі оті думки, почування і спогади — все це було негідне його загартованих нервів. Звісно, він разом з ракетним кораблем відрізаний від Землі і її життя, він мчить у холодному міжпланетному просторі, але мчить для того, щоб побачити нове життя незнайомої досі планети, щоб повернутися потім назад, на Землю. А головне, він мчить не сам-один, а з своїми самовідданими товаришами. Про яку ж самотність може йти мова? Думати про це — значить лише витрачати даремно час. Швидше до роботи, час не жде!

Він ще раз подивився крізь пробоїну на казкові чарівні вогники зір і знову включив прожектор. Так, роботи вистачить. Пробоїна була завширшки з дециметр. Нерівні, наче розірвані краї пробоїни показували напрямок, в якому вдарився об ракету метеорит. Але — де ж він? За всіма ознаками, метеорит мусить бути десь тут, усередині, між зовнішньою і внутрішньою стінками ракети.

Яскравий промінь прожектора побіг уздовж стінок, шукаючи небесного гостя. Але знайти його було не так легко. В цьому Гуро пересвідчився за кілька секунд. Перерізаний підпорками й переділками, коридор між стінками тягнувся в усі боки. Метеорит міг вільно проскочити куди завгодно.

Зрештою, це другорядна справа — шукання метеорита. Треба якнайскоріше заходитися залатати пробоїну. Щодо цього, то недаремно обачний Микола Петрович приготував скриньку «негайної технічної допомоги». Треба братися до неї.

— Вадиме! Вадиме! — гукнув Гуро. — Давайте сюди скриньку допомоги.

— А що, знайшли пробоїну? — почув він голос Сокола, хоч і не бачив його.

— Так. Несіть сюди скриньку. Миколо Петровичу, зараз залатаємо.

З темряви показався силует Сокола. Правдивіше — його скафандра. Білий промінь прожектора прорізав темряву і схрестився з променем прожектора Гуро. Фантастичні фігури двох мандрівників Всесвіту нахилилися коло пробоїни, розглядаючи її. Метеорит, очевидно, ударив з великою силою. Він пробив, як куля, чотири шари: супермагнію, вовни, гуми і електрично обробленого свинцю. І, нарешті, тонкий шар металу, до якого кріпилася в цьому місці переділка.

— М-да… — промурмотів Сокіл. — Це був удар!

Акуратно він виміряв діаметр пробоїни. Дев’ять з половиною сантиметрів. Потім промінь його прожектора освітив скриньку, знайшов у ній щось подібне до величезної плескатої пробки. Так само пильно Сокіл виміряв цю пробку.

— Ні, тонша на сантиметр…

Він узяв другу, виміряв її:

— Підхожа!..

Пробка ця була трохи конічної форми. Тоншим кінцем Сокіл устромив її в пробоїну. І зразу ж вона втиснулася в пробоїну сама — майже на третину. Гуро здивовано спитав Сокола:

— Що це? Наче хтось потяг її зовні.

— Вплив порожняви. Космічної порожняви. Вона висмоктує з нашої ракети всі залишки повітря і газів.

— Але барометр уже давно показав нуль.

— Це нічого не значить. Певна кількість газів збереглася ще в наших речах. Навіть і в металевих, не кажучи вже про тканини. От цей газ порожнява й висмоктувала. А зараз замість газів вона втягла в пробоїну пробку.

За скринькою, принесеною Соколом, тягся м’який електричний кабель. Сокіл витяг зі скриньки якийсь невеличкий прилад, з’єднаний шнуром із скринькою, приставив прилад до пробки, повернув вимикач. І зразу ж прилад почав стрибати, битися в його руках, як жива істота, вдаряючись об пробку. Це працював електричний молоток. Частими дрібними ударами він уганяв пробку в пробоїні, щільно закриваючи її. Через півхвилини Сокіл виключив молоток. Пробка ввійшла в пробоїну цілком.

— Тепер заварити краї…

Другий прилад опинився в руках Сокола. Він нагадував знайоме приладдя для автогенного зварювання. Сокіл включив його. Спалахнув сліпучий вогняний язик. Легкими рухами Сокіл обводив приладом навкруги країв пробки. І там, де проходив вогняний язик, — метал пробки розтоплювався і заливав стінку ракети, розпливаючись по ній. Пробка зварювалась з металевою стіною. Ця операція потребувала так само небагато часу.

Василь Рижко, що покірно залишався в центральній каюті, раптом почув голос Гуро:

— Миколо Петровичу, уже можна включати повітряні апарати! Пробоїну ми закрили.

Але спокійний голос Ринді на заперечив:

— Рано ще, Борисе, бо двері до коридорів незачинені. У нас не так багато повітря, щоб викидати його даремно. Повертайтеся назад, зачиняйте двері і тоді вже пускайте.

Василь тим часом з цікавістю вивчав свій скафандр. Зроблений він був дуже продумано й дотепно. Товстий шар якоїсь невідомої Василеві міцної тканини, насиченої гумою, вільно облягав руки, ноги й тулуб. Зовні цей шар був укритий ще тонесенькою металевою сіткою, що, мабуть, мала захищати тканину від ударів, пошкоджень тощо.

Великий круглий шолом з товстими скляними вікнами пригвинчувався до металевого ж кільця навколо шиї; кільце вільно лежало на плечах людини. Кілька трубок з’єднувало шолом з апаратами для дихання. Головні апарати прикріплені були за спиною, як ранець. Але частина містилася й спереду: то були резервні балони з оксилітом.

Якраз на грудях прикріплений був електричний прожектор, що кидав свій блискучий промінь просто вперед, незалежно від стану людини, яка вільно могла нахилятися і знов випростуватися, — промінь однаково був скерований уперед.

Руки вільно рухалися в рукавах скафандра. Пальці майже