Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

Як без системи циркулюючої рідини й мініакумуляторів не можна було б забезпечити енергією наш корабель і сконструювати всі ці бездоганні механізми, що обслуговують нас, — так без прототротилу не можна було б вилетіти ракетою до Венери. Щоб зрозуміти це, треба трохи поміркувати ось над чим.

Чому досі не щастило організувати польоту у Всесвіт з пасажирами? Тому, що для цього потрібна була неймовірна кількість вибухових речовин. Ось простий підрахунок. Кожен пасажир — це не тільки його особиста вага, а так само й вага його харчів, що становить на добу близько 600 грамів (як мінімум). Уявляєте собі, яку масу харчів везе з собою ракета, яка має летіти на Венеру й назад приблизно два з половиною роки?..

А яку масу вибухових речовин мусить спалити така ракета? Особливо, коли зважити, що ракета мусить везти з собою й вибухові речовини для другого старту, з поверхні Венери, повертаючись на Землю? Якби не було прототротилу, конструктори примушені були б користуватися з пороху чи рідкого водню. Навіть при рідкому водні корисний вантаж ракети не перебільшував би однієї двадцятої частини її загальної ваги… П’ять процентів загальної ваги… Одне це унеможливлювало б політ!

Прототротил зразу змінив становище. Його страшенна сила дала можливість звести мертву частину загальної ваги до двох третин — навіть при потребі мати запас вибухової речовини для другого, зворотного старту.

Ось що таке прототротил!

Так от, уся задня частина нашого корабля — це велетенський склад прототротилу. Він розміщений у таблетках, вкладених у довгі трубки. Пружинні механізми пересувають таблетки вздовж трубок до камер згорання. Таких камер три: дві по маленьких сигарах з боків ракети і одна всередині самої ракети, запасна. Звичайно працюють лише дві бокові камери. Продукти вибуху прототротилу вириваються з дюз (так звуться довгі труби, що виводять ці продукти згорання з камер у зовнішній простір) і штовхають камери в бік, протилежний отворам дюз. А це і є бажаний напрямок польоту. Як бачите, найзвичайнісінький принцип ракети.

А камери, розміщені всередині маленьких сигар, в свою чергу передають рух центральній частині корабля. І виходить, що наші бокові ракети не штовхають, а тягнуть уперед весь корабель. Це дає легкий, плавний хід. Ось чому академік Риндін влаштував ці дві бокові сигари з ракетами.

Як керують нашою ракетою? В атмосфері й стратосфері, якби треба було і був би час керувати, можна робити це з допомогою плавців-стабілізаторів, розташованих на хвості корабля. У безповітряному просторі стабілізатори, звісно, вже ні до чого, вони потрібні будуть лише тоді, коли корабель долетить до Венери й потрапить знов у густу атмосферу. У Всесвіті керують ракетою іншим способом.

Припустімо, ми хочемо повернути праворуч. Якби ми були на човні, звичайному човні на річці, ми дужче натиснули б на ліве весло — і човен, підштовхуваний з лівого боку, повернув би вправо. Так само можна зробити і з ракетою. Ми хочемо, повторюю, повернути праворуч, але вже не на човні, а в ракеті.

Зменшуємо порції вибухових речовин, що їх дістає права сигара, і, навпаки, збільшуємо порції прототротилу для лівої сигари. І ракета, підкоряючись сильнішим поштовхам з лівого боку, негайно зверне вправо. Дуже просто, чи не так?..

…Кінчаю писати, бо кличе Микола Петрович. Невже ж зараз повертатимемо, змінюватимемо курс?..»

«…Кілька днів я не брався до писання — було дуже багато важливих справ. Зате тепер, коли життя на ракеті увійшло в нормальну колію, — хочу надолужити прогаяне. Микола Петрович сказав так:

— Досі, Василю, ваші обов’язки не були точно визначені. Хоч ви й робили дещо, але були все-таки вільнішим від усіх нас. Ось вам нове завдання — занотовувати все, що стосується нашої мандрівки. Потім колись, поєднавши ваш щоденник із моїми науковими записами, ми матимемо цікавий матеріал. Чи не так?

І він усміхнувся. Яка приємна, лагідна усмішка у нашого Миколи Петровича! Очі його десь ховаються під дрібними зморшками й сивими бровами. І все обличчя таке рідне, що ти ладен зробити для нього все-все! А втім, я ухилився від теми.

Так от, насамперед про те, як ми виправили напрямок нашого польоту. Микола Петрович недаремно просидів кілька днів за підрахунками. Він точно визначив, що наша ракета відхилилася від правильного шляху на кілька градусів всередину своєї півеліптичної орбіти. Тут не можна вжити виразів — на південь, чи на схід або захід, бо ми не маємо сторін світу. Весь час велике сліпуче Сонце заливає нас своїм жагучим промінням зліва, з одного боку, не змінюючи ні на мить свого стану на чорному небі. Далеко ззаду ми бачимо стару Землю: вона дедалі меншає і тепер уже перетворилася на спокійну блакитну яскраву зорю.

Немає для нас ні північного, ні південного зоряного неба, як буває це на Землі. Повертаючи дзеркала перископів, ми бачимо на небі перше-ліпше сузір’я з такою яскравістю, з якою не доводилося їх бачити жодному земному астрономові в найкращі, найбільші телескопи. Це цілком зрозуміло: адже нам не заважає земна атмосфера. І ми встигли зробити безліч цікавих фотознімків неба — я сам брав у цьому неабияку участь!

Зате є у нас і ворог, з яким на Землі не доводиться зустрічатися — принаймні, так близько. Це — проміння Міллікена, космічне проміння, що проймає майже все на своєму шляху і йде відкілясь із космічних безодень.

З самого початку подорожі Сокіл провадив спостереження, виміряючи інтенсивність цього таємничого випромінювання та напрямки його потоків. Адже ще й досі наука не має точних відомостей про його природу. І ось Соколові пощастило встановити, що зразу ж після того, як ракета відлетіла від Землі на віддаль щось із десять-п’ятнадцять тисяч кілометрів, космічне проміння набуло певної і сталої інтенсивності. Сокіл сказав:

— Образно висловлюючись, ми летимо серед рівної дощової зливи, яка ні на хвилинку не вщухає…

Так, у міжпланетному просторі весь час ллє дощ космічного проміння. І ніякий зонтик не може захистити нас цілком від цього дощу, цієї загадкової