Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
Ми розмовляли про цей клятий метеорит із Соколом і Гуро. Ось як ішла наша розмова.
— Мені пригадуються балачки на Землі перед нашим вильотом, — похмуро зауважив Гуро, — коли надто завбачливі люди пророкували нам неминучу загибель від якогось метеорита. Ви пам’ятаєте, Вадиме, як трощив таких боягузів Микола Петрович у своєму блискучому виступі в Колонному Залі?.. Особливо ту людину, що виступала як астроном і говорила про кількість метеоритів, щосекунди викидуваних космосом назустріч Землі?
— Атож, — озвався Сокіл, — аякже, пам’ятаю. Такий сухорлявий, в пенсне? От, показати б йому наш метеоритик. Нашу нікелеву грудочку…
Я забув сказати, що, повертаючись зовнішнім коридором після полагодження аварії, Гуро знайшов метеорит, який упав недалеко від пробоїни. Це було щось подібне до великого каменя неправильної форми, досить важкого, як запевнив нас Сокіл.
— Звідки ви знаєте, що він важкий? — запитав я. — Адже метеорит у нас в ракеті, як і все інше, не важить нічого.
Сокіл пояснив мені, що в звичайних умовах метеорит був би важким хоча б тому, що він на 95 процентів складений з суміші нікелю й заліза. Отже, наш корабель поранений залізо-нікелевим космічним снарядом… якби цим можна було втішитися! Але навіщо нам той нікель? Хіба що для колекції…
Скажемо просто — нам дуже не пощастило. Наскочити на метеорит у космосі майже неможливо. За підрахунками відомого астронома Майєра, навіть у найгустіших потоках метеоритів, так званих Леонідах, — найближчі тверді частинки потоку віддалені одна від одної на сто десять кілометрів.
Професор Ньютон, відомий знавець метеоритної астрономії, каже ще безапеляційніше: «Кожен метеорит у потоці віддалений від свого сусіда принаймні на п’ятсот кілометрів».
В бібліотеці нашої ракети, у книжці професора Оберта, одного з творців перших ракетних кораблів, я знайшов такі фрази:
«Ракета мусить мандрувати Всесвітом принаймні 530 років, доки зустріне хоча б один метеорит. З цього погляду, подорож у міжпланетному кораблі в усякому разі менш небезпечна, ніж, наприклад, поїздка автомобілем. Американський теоретик, професор Годард, вирахував навіть, що можливість зустрічі ракети з метеоритом під час подорожі Земля-Місяць визначається співвідношенням 1:100000000».
Одна можливість із ста мільйонів… Один шанс із ста мільйонів — і цей шанс випав на нашу долю. Хіба не надзвичайне «щастя»?
Зрештою, все це не було б важливе, коли б не зміна курсу ракети. Микола Петрович визначив, що наш корабель внаслідок зіткнення з метеоритом трохи змінив курс — кудись до внутрішніх орбіт, до Сонця. Якщо нарисувати півеліпс, яким мчить зараз наша ракета, то тепер він закінчиться не там, де мусив закінчитися. Він не зіткнеться з уявною лінією орбіти Венери тоді, коли на точці зіткнення буде ця планета. Ні, наш півеліпс звернув ближче до Сонця і тепер мусить підійти певніше до орбіти Меркурія, ніж до орбіти Венери.
Звісно, і тут немає нічого ще страшного, бо ми завжди можемо змінити курс, виправити його з допомогою наших ракетних двигунів. Але, щоб зробити це, треба спочатку вирахувати, яка саме сталася зміна курсу, знайти поправки, перевірити — і лише після того повертати корабель. Адже у нас надто обмежений запас вибухового матеріалу, щоб ми могли його витрачати на експериментальні зміни курсу.
От чому Микола Петрович ось уже третю добу сидить у навігаторській рубці і вираховує потрібну зміну нашого курсу. Всі ми займаємося тим часом різними справами. Сокіл заходився точно вивчати хемічний склад метеорита — і, здається, швидко вже закінчить цю роботу. Гуро розповів мені кілька історій із свого мисливського життя — дуже цікаві історії. Який це досвідчений мисливець! Справді, з ним не загинеш. Я дав собі слово навчитися стріляти не гірше від нього і бути завжди таким же спокійним і витриманим, як він.
Зокрема я за ці три доби ще краще ознайомився з нашим кораблем і приладами, що є в ньому. Тепер я сміливо можу сказати, що знаю ракету, — цей чудовий витвір Миколи Петровича. Спробую стисло записати тут, як побудовано наш корабель.
Велетенська блискуча сигара завдовжки більш ніж у тридцять метрів та впоперек у найширшій своїй частині сім з половиною метрів. До сигари з обох боків прикріплено ще по одній сигарці, значно меншій, всього метрів із вісім завдовжки. На хвості сигари плавці — три плавці такої форми, як у риби.
Сигару зроблено з найлегшого стопу металів — супермагнію. Шліфований супермагній вкриває всю ракету. Це — зовнішній шар. Шліфований він для того, щоб зменшити до мінімуму тертя об атмосферу під час підйому і спуску. Під цим шаром іде шар гуми і шар повсті. Це — теплова ізоляція, бо під час польоту крізь атмосферу і стратосферу ракета дуже нагрівається. Крім того, гума зможе прислужитися ще й у разі можливого падіння на поверхню Венери, чи на зворотному шляху, на поверхню Землі.
Отака зовнішня оболонка ракети. На відстані з півметра від неї іде внутрішня стінка ракети. Зовнішня оболонка й внутрішня стінка з’єднані міцними переділками, як ото буває по морських кораблях та підводних човнах. Ніби одна ракета устромлена в другу, більшу. Це теж застережний захід на випадок аварії, як ота, що трапилася у нас під час несподіваної зустрічі з метеоритом. Уявіть собі, що було б, коли б Микола Петрович не передбачив внутрішньої стінки?.. Метеорит пробив би ракету, з каюти враз вийшло б усе чисто повітря, і ми просто задихнулися б без нього, не встигнувши навіть одягти скафандри… Навіть страшно думати про таку можливість… тепер у космосі летіла б мертва, освітлена зсередини ракета… і в ній — закляклі трупи мандрівників… Ні, навіть уявити собі не можу такого жаху!..
Так от, за внутрішньою металевою стіною починаються власне наші приміщення. До речі, наші дві каюти (загальна й навігаторська) забирають найменше місця. Вони розташовані вгорі (я вживаю цей неточний вираз лише тому, що з ним якось зручніше описувати). Їх з’єднують двері із східцями до навігаторської рубки. Круглий люк у підлозі загальної каюти веде вниз, до приміщення, де складено
