Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
— М-да, цілком досить, — серйозно погодився Гуро. — В десять тисяч разів більше вуглекислоти, ніж на Землі… Цікаво, чим же дихають там усі ваші археоптерикси й бронтозаври?
— Це ще остаточно не перевірено, — тихо вимовив Риндін.
— А чим дихатимемо ми? — запитав у свою чергу Василь.
— Ми зможемо користуватися нашими скафандрами. Проте, я ж сказав уже, що ці твердження не перевірені.
— Так, не перевірені, бо не було кому досі перевірити, — гаряче відгукнувся Сокіл. — Але я особисто надаю великої ваги твердженням Артура Аделя. Це дуже серйозний вчений. Ви пам’ятаєте, Миколо Петровичу, він спеціально приїхав до нас, щоб розповісти про наслідки своїх спостережень і попередити нас. Отже, хай він навіть певною мірою помиляється, хай на Венері значно менше вуглекислоти, ніж каже він. Проте, і того буде досить для моїх висновків. Надзвичайна вологість атмосфери, суцільна ковдра хмар, середня температура — досить стійка і без великих змін — приблизно 50 вище нуля, значно збільшений процент вуглекислоти в атмосфері — все це свідчить про те, що на Венері тепер триває не лише мезозойська ера взагалі, а навіть точніше — юрський її період.
Василь Рижко слухав Сокола з захопленням. Перед його очима вже виникали дивовижні картини життя Венери. Буйні ліси з невиданих рослин — гігантських пальм, папоротей, дивних хвойних дерев… і серед тих хащів — неймовірні страховища, потвори, які так вражали його на малюнках підручників та популярних книжок з геології… Бр-р!.. І страшно, і цікаво!..
— А чому всі ці умови характерні саме для юрського періоду? — питав тим часом зацікавлений Гуро.
— Це легко зрозуміти, дорогий товаришу. Підвищена вологість атмосфери, підвищена середня температура — ось умови нашого земного юрського періоду. Це відомо. А коли додати збільшений процент вуглекислоти, то стає зовсім ясно. Бо вуглекислота, цебто сполука вуглецю, дає рослинам зайвину матеріалу для будування клітинок. Така зайвина вуглекислоти може за певних умов бути лише корисною для рослин. Ось що!
— Ну, гаразд, — погодився Гуро.
— А якщо ми погодимося, що на Венері тепер триває період, аналогічний нашому юрському, то доведеться погодитися і з існуванням на нашій сусідці таких тварин, які існували під час юрського періоду на Землі. Коли були такі рослини — були і тварини. Коли на Венері тепер є такі рослини, чому не бути й тваринам? Я, як ви, мабуть, помічаєте, іду шляхом звичайної аналогії. З цього виходить, що на Венері ми здибаємо динозаврів, бронтозаврів, атлантозаврів, диплодоків — з категорії…
— Рептилій, — закінчив Рижко.
Очі його палали, обличчя почервоніло від збудження. Сокіл глянув на нього, всміхнувся і продовжував:
— Далі ми мусимо здибати на Венері хижаків типу…
— Цератозаврів, — знов не витримав Рижко.
Він уже бачив перед собою ці страховища — з довгими шиями, зубатими пащами й великими шкіряними гребінцями на спині. Страховища виповзають на грубих кривих лапах з лісу, вони сунуть на відважних мандрівників, що вийшли з ракетного корабля в своїх скафандрах. Потвори загрозливо роззявляють пащі… наперед виходить сміливий мисливець Борис Гуро, він спокійно прицілюється… стріляє! Одна з потвор падає, корчиться, загрібає лапами землю, ламає дерева. Але друге страховище тим часом кидається на Бориса Гуро з іншого боку. А він, прицілюючись у третє, не помічає цього… не помічає! «Товаришу Гуро, небезпека!» — кричить Василь. Але Гуро не чує, йому заважає шолом скафандра. Потвора суне на нього, вона вже ось-ось схопить його, розірве на шматки… і тоді Василь зважується. Він прикладає гвинтівку до плеча. Лунає постріл — влучний постріл юного ворошиловського стрільця. Куля з гвинтівки Василя Рижка вбиває потвору. Як і перше страховище, вона падає, вона б’ється в корчах, з неї б’є кров… Борис Гуро дякує Василя… а він каже: «це дрібниці, факт!» — і спокійно йде далі, його очі шукають ще якусь потвору, яку треба вбити, знищити враз!..
Захоплений своїми мріями, забувши, що він ще не на Венері, а в ракетному кораблі, Рижко завзято стукнув кулаком об стіл, біля якого за обідом точилася розмова.
І відразу ж підстрибнув угору, підкинутий своїм власним ударом. Чашка з водою, яку він тримав, відлетіла в один бік, виделка в другий. А сам Рижко, хапаючись за шкіряні петлі на стіні, з усієї сили брикав ногами, щоб знову знайти утрачений нормальний стан тіла. Він чув голосний сміх мандрівників, але дивитися на них не міг: такий сором, такий сором!.. Досі не призвичаїтися до умов життя в невагомому світі!
Легким рухом руки Гуро спіймав чашку і поставив назад на стіл, затиснувши у пружинисте кільце. Ще через секунду повернулась і виделка. Спокійним, іронічним голосом Гуро сказав:
— На превеликий жаль, Микола Петрович не передбачив у конструкції ракети таких самих пружинистих затискачів, щоб тримати на місці занадто експансивних пасажирів. Вам, Василю, доведеться вже якось самому сконструювати для себе спеціальний прилад… інакше з вашим темпераментом можна й стелю нашої ракети головою пробити…
Не підводячи очей, Василь примостився на своє місце край столу. Цього разу він не знайшов, що відповісти. Та тут, як завжди, лагідно озвався Микола Петрович:
— Годі, годі! Мені здається, що Вадим не закінчив ще. Ви спинилися на цератозаврах…
— Сокіл спинився на цератозаврі, а Василь аж угору полетів на цій потворі, — не вгавав Гуро, сміючись. — Та ну, Василю, покинь журитись, нічого ж, зрештою, такого й не трапилося. Ну, демонструй далі свої знання з палеонтології.
— Справді, Василю, ви ж можете доповнити те, що
