Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

Рижко поволі опанував себе:

— Птеродактилі й рамфоринхи, — сказав він коротко. І додав: — Факт!

Сокіл засміявся:

— Ну, якщо факт, то сперечатися не можна. Закінчую: зустрінемо ми на Венері ще такі потвори, як іхтіозавр — рептилія, що призвичаїлася жити у воді. І, нарешті, я певен, що ми знайдемо там і живих археоптериксів — цих дивних тварин, напівплазунів, напівптахів. Я навіть сподіваюся здійснити мою мрію…

Він на хвилинку спинився, щось обмірковуючи.

— Яку мрію?

— Привезти назад на Землю, як зразок, одного живого археоптерикса. Адже він такий маленький, і важить мало і місця не займає… він же завбільшки всього з ворону, — благально поглянув Сокіл на Риндіна.

— Спочатку давайте знайдемо його. А вже потім вирішимо, що робити з вашим археоптериксом, — в тон йому відповів академік.

Але Гуро удав, що він дуже незадоволений такою пропозицією.

— Куди ж чи не потвора! — мовив він, зневажливо кривлячись. — Ні, на мою думку, з такою дрібничкою не варт і зв’язуватись. Ну, на кого справить на Землі враження таке «диво»? Завбільшки з ворону, ха-ха! Ні, не погоджуюся. Якщо вже везти з собою на Землю щось, так принаймні якогось там бронтозавра… на ланцюжок його прип’ясти… може звикне, я його муштруватиму, може навчу навіть з рук їсти…

Дружний вибух сміху був йому відповіддю. Дійсно, це була цікава, свіжа й оригінальна думка: привезти на Землю та привчити їсти з рук невеличку потвору, що є завдовжки всього лише з вісімнадцять метрів!..

— Ви забуваєте все ж таки, Борисе, що у нас всього тільки ракета, а не океанський пароплав-велетень, — крізь сміх зауважив Риндін.

— Так тому ж я й не хочу брати багато тварин. Всього лише одного бронтозаврика. Ну, виберемо там маленького, так би мовити, бронтозавряче немовлятко. Воно встигне підрости на Землі, — жартував далі Гуро.

Але незвичній до його манери жартувати людині здалося б, що мисливець говорить цілком серйозно: жоден мускул не здригнувся на його обличчі. Тільки десь далеко в його гострих сірих очах стрибали малесенькі веселі іскорки. Чи, може, і це здавалося?

— Гаразд, гаразд, — відповів Сокіл. — Можна буде там подивитися, вибрати. Вам бронтозавряче дитинча, мені мого археоптерикса, Василеві ще щось. Адже природа Венери така розкішна, її життя таке різноманітне, що…

Раптом, немов грім заглушив його голос. Щось подібне до різкого удару важко струснуло всю ракету. Лунко загув метал. Корабель затремтів від носу до хвоста.

І зразу після цього стало чути якийсь тихий свист. Монотонний, одноманітний свист долітав звідкись згори. Що це?..

Василь Рижко поглянув на вчених. Гуро міцно тримав у руці свою люльку, немов ціннішого у нього не було нічого. Сокіл прислухався із стривоженим обличчям. Брови академіка Риндіна зійшлися на переніссі. А свист усе не стихав. Василь через силу набрав у груди повітря. Він помітив, що так само важко дихає і Сокіл…

Раптовим, несподіваним для всіх стрибком Риндін опинився біля стіни, біля дошки, де містилися рукоятки керування повітряними апаратами. Він повернув одну з них, відсунув убік другу. Свист не тихшав. Риндін обернув до товаришів зблідле обличчя. Його голос пролунав різко, як суворий наказ:

— Негайно одягати скафандри! Василь одягне мій. Я зачинюся в навігаторській рубці. Гуро, ви керуватимете роботами. У борті ракети пробоїна. І крізь неї виходить із свистом у міжпланетний простір наше дорогоцінне повітря. Одягати скафандри!

Монотонний, одноманітний свист не стихав. Риндін, швидко перебираючи руками петлі на стіні, пересувався до навігаторської рубки. Але перед тим, як зачинити за собою двері, він спинився на хвилинку й додав:

— Я думаю, це — метеорит. Будемо сподіватися, що він один. До роботи!

Двері глухо зачинилися за ним. Метеорит?.. Пробив стіну ракети?.. Василь нервово зціплював кулаки. На хвилинку він утратив уміння думати, здатність володіти собою.

Ще один удар струснув ракету. Цей удар немов був сигналом: по металевих стінах ракети затарабанив дощ дрібних рясних ударів.

Метеорит був не один!..

Василь Рижко відчув неприємну слабість у ногах. Він закусив губу і поглянув на Гуро й Сокола. Вони вже були в скафандрах і тепер одягали шоломи. А він ще стоїть!.. Швидше, швидше одягатися!

Тут, у ракеті, це було дуже легко — адже скафандр і навіть металевий шолом нічого не важили. Ось уже все тіло в скафандрі… ось одягнено й шолом. Дотепний пристрій давав змогу загвинтити шолом зсередини, без сторонньої допомоги. Так. Тепер ще раз повернути оцю ручку, як показував Василеві ще позавчора Гуро… готово! До шолома почав надходити кисень з циліндрів на спині, заряджених оксилітом. Так звалася чудесна хемічна речовина, що забирала з повітря всередині шолома вуглекислоту і шкідливі залишки дихання людини, а замість них виділяла з себе кисень.

Крізь товсте, але бездоганно прозоре скло шолома було добре видно, як Гуро наблизився до дошки керування повітряними апаратами й виключив усі приладдя. Сокіл і Василь Рижко почули знайомий голос Бориса Гуро:

— Навіщо витрачати повітря? Однаково його витягає крізь отвір космічна безодня!

Звуки голосу вражали: його, здавалося, було чути крізь товсті стінки шолома. Як це могло бути? Втім, Василь не задумувався над цим. Його увагу прикувала маленька тремтяча стрілка барометра-анероїда, що висів на стіні каюти. Ця стрілка, що показувала тиск повітря в каюті, раптом стрибнула ліворуч. Вона мчала повз цифри, залишаючи їх позаду одну по одній. Василь Рижко із страхом дивився на неї: стрілка своїм швидким рухом показувала, що повітря в каюті вже майже не залишалося, воно цілком виходило крізь отвір у стіні ракети… Ось уже стрілка спиняється, спиняється, вона зовсім близько до нуля… вона здригається — і спиняється остаточно. В каюті, де щойно точилася жвава розмова, зовсім не залишилося повітря. Порожнява, холодна мертва порожнява…