Полонянка вовчої зграї - Марина Сніжна
Глава 11
На сніданок я принципово спускатися не стала, хоча Славія навіть особисто піднялася в мою кімнату і запросила до столу. На язиці крутилося багато чого неприємного. На кшталт: «У компанії вашого синочка мені шматок в горло не полізе» або: «Краще голодувати, ніж розділити трапезу з вашим сімейством» та інше в тому ж дусі. Але я вчасно згадала про вчорашню обіцянку і прикусила язика. Зрештою, матір альфи і справді ні при чому.
– Ні, дякую, я не голодна, – видавила з себе і відвернулася до стіни, даючи зрозуміти, що рішення не зміню.
Славія ретирувалася, але вже через кілька хвилин повернулася з тацею їжі, яку мовчки поставила на стіл. Від свіжих булочок з варенням і чаю йшов чудовий аромат, але я вперто його ігнорувала. Так що Славія, яка повернулася через дві години, підібгавши губи, забрала все назад.
Я продовжувала лежати в ліжку, хоч і розуміла, що такий спосіб бунту здається дитячим. Плювати! Та й що ще мені залишалося? Втекти я тепер не зможу у будь-якому випадку. Навіть чинити опір Ярову в ліжку не здатна – тіло постійно капітулює. А здаватися не хотілося!
Як і слід було очікувати, незабаром після другого візиту Славії до моєї кімнати увійшов альфа.
– Ну і що це за дурний протест? – похмуро кинув він, спідлоба дивлячись на мене.
Я філософськи знизала плечима і знову втупилася у стелю.
– Вирішила оголосити голодування?
– Просто немає апетиту, – холодно відповіла.
– Нерозумно, – він хмикнув і вийшов, навіть не став умовляти передумати. От сволота!
А їсти вже хотілося сильно, але я вперто відганяла зрадницькі думки. І все ж піднялася і прийняла душ. Після чого знову влаштувалася в ліжку в колишній позі. Цікаво, чий характер переможе цього разу?
Час наближався до обіду, а мене ніхто і не думав вмовляти спуститися до столу. Схоже, їм взагалі начхати на мене! Я вже серйозно роздумувала над тим, щоб відмовитися від дурного голодування, але тут у двері знову увірвався альфа. Я насилу приховала зловтішну посмішку.
Але, на мій подив, привела його сюди зовсім не турбота про моє здоров’я.
– Твій вампір знову заявився! З блок-посту доповіли.
Я негайно схопилася і мстиво примружилася.
– Я ж казала, що він вас у спокої не залишить! Аден мене неодмінно знайде! І цього разу твоя хитрість не вдасться. Навіть якщо ти мене зараз назад у підвал кинеш! Та в цьому будинку все моїм запахом просякнуте!
Я мало не підстрибувала на місці від радості. Невже скоро моє вимушене ув’язнення закінчиться?!
Обличчя Ярова скривилося у саркастичній посмішці.
– А ось тут ти не права, крихітко!
– В якому сенсі? – я навіть сторопіла, підозріло відступаючи. Що він задумав?
– Ти справді не розумієш? – усмішка його ставала все ширшою. – Твій запах. Він вже не той.
Якось відразу недобре стало, до горла навіть ком підступив. Яров же, ніби знущаючись, продовжив:
– Для вампірів запах перевертнів не менш неприємний, ніж для нас їх власний. Наскільки я чув, він здається їм різким, і вони важко відрізняють одного перевертня від іншого. Все ж нюх у них не настільки гарний, як у нас. А твій запах в личині перевертня він не знає. Так що, мила, тут ти прорахувалася! Вампір тебе не впізнає.
– Дідько! – вирвалося у мене.
Відступивши до стіни, я обхопила плечі руками і тепер похмуро свердлила альфу очима.
– І що ти будеш зі мною робити? Знову зв’яжеш і залишиш в підвалі, поки Аден не піде?
– Тепер у цьому немає потреби, дорогенька, – криво усміхнувся Яров. – Просто накажу тобі не висовуватися, і ти це зробиш. А цього разу свій дім я йому обшукувати не дозволю. До того ж він мав нахабство з’явитися сам один. Дає зрозуміти, що анітрохи нас не боїться. Нехай тільки спробує права качати!
– Наважишся напасти на радника? – з ненавистю виплюнула.
– Якщо він дасть привід, – якось мрійливо промовив Ярів, немов хотів, щоб це неодмінно сталося.
Я подумки вилаялася. Навіть тривожно стало за Адена. Ну от чому він з’явився сюди сам?! Згадавши про те, що вовки зробили з ящером, і зовсім відчула нудоту.
– Не смій його чіпати! – прошипіла Ярову.
– Так турбуєшся про його безпеку? – очі альфи спалахнули золотавим, і від усієї його постаті тепер виразно йшло щось гнітюче й важке.
– Так, турбуюся, – проігнорувавши вовчицю, яка притисла вуха до голови, підказуючи, що не варто загострювати ситуацію, випалила я. – Аден мені небайдужий!
Рик альфи громовим гуркотом рознісся по всьому будинку. Яров у два стрибки скоротив відстань, яка нас розділяла, і притиснув мене до стіни.
– Ти навмисно злиш мене, жінко?! – прогарчав він, впритул наблизивши своє обличчя до мого.
