Полонянка вовчої зграї - Марина Сніжна

– Я забороняю тобі покидати територію клану!

Голос перевертня звучав якось дивно. Владно, проникливо, глибоко. Кожне слово буквально врізалося у мозок, вивертаючи там все навиворіт, не даючи можливості чинити опір.

– Що це було, Яров? – якось безпорадноа відгукнулася я, не в силах відвести погляду від бурштинових очей.

– Слово альфи, якому ти не зможеш опиратися, – почулася похмура відповідь.

В ту ж мить він відпустив мене і зіскочив з ліжка. Рушив до дверей, навіть не подивившись більше на мене.

– Та ну? – відчайдушно храбрилася я, намагаючись не слухати жалісного підвивання вовчиці всередині. – Справді думаєш, що зможеш втримати мене цим?

Яров різко розвернувся вже біля порога і його брови знущально зметнулися.

– А ти зараз просто подумай про те, що хочеш втекти.

Насторожена і повна нехороших передчуттів, я все ж таки це зробила. Уявила собі, як пробираюся до лісу і тікаю, цього разу вдало. Негайно голову наче розірвало від такого дикого болю, що я закричала, обхоплюючи її руками. Здавалося, хтось всередині протикає мій мозок розпеченим прутом.

– Зрозуміла, нарешті, вовчице? – долинуло до мене гарчання Ярова.

Я відкинулася на подушки, відчуваючи, як біль потроху відступає. З ненавистю поглянула на альфу і здивувалася тому, що поряд із гнівом в його очах спалахує біль. Немов він сам разом зі мною тільки що переживав весь цей жах. Або його настільки сильно зачепили мої страждання? І все ж навіть це не могло вгамувати моєї люті, моєї ненависті до нього.

 – Будь ти проклятий, альфо!

 – Схоже, я вже проклятий, – з гіркотою зауважив він. – Ти – моє прокляття.

 Подальша лайка завмерли у мене в горлі. Щось немов полоснуло по серцю.

Яров вийшов з кімнати, голосно грюкнувши дверима. Я ж довго ще лежала, намагаючись розібратися в суперечливих емоціях, що мене охоплювали. Найгірше, що однією з цих емоцій було каяття.