Полонянка вовчої зграї - Марина Сніжна

– Так важко чути правду? – остаточно втративши розум, видихнула я у відповідь.

Новий рик обдав мене поривом гарячого повітря. І ось тепер стало страшно! Із запізненням згадала, з ким взагалі маю справу. Дивилася, як починає деформуватися нижня щелепа перевертня, а очі палають вогнем.

Дозволила вовчиці цього разу взяти верх, розуміючи, що сама я тільки гірше зроблю. Вона жалібно заскиглила всередині і енергетично стала ластитися до вовка Ярова. Покірна, смирна. Мені прикро ставало від цього. Але доводилося терпіти. Обличчя альфи знову прийняло людську подобу, але він усе ще дихав важко і надривно.

– Сиди тут тихо, як миша, – знайомі владні інтонації, яким не можна опиратися, впивалися у мозок розпеченим залізом. – Ні звуком, ні якою-небудь дією не смій привертати увагу вампіра! Ти зрозуміла, вовчице?

Майнула гірка думка: а у мене є вибір? Але довелося просто кивнути, лише поглядом висловлюючи протест.

– Хороша дівчинка, – він криво посміхнувся і, нарешті, відсторонився.

Тільки тут я усвідомила, що весь цей час навіть дихати нормально не могла.