Полонянка вовчої зграї - Марина Сніжна

Глава 1

– Тільки ти можеш все залагодити, Вендо, – у голосі Дмитра Любимова, моєї правої руки, який сидів у кріслі навпроти столу, відчувалася безпорадність.

Я промовчала, вивчаючи переданий ним лист з земель Ярівського клану перевертнів. На обличчі все важче вдавалося зберігати звичний незворушний вираз. Зміст листа виявився на рідкість зухвалим і нахабним. Що, втім, не особливо дивувало. Перевертні зазвичай не стримують своєї бурхливої вдачі і не вважають за потрібне розводити церемонії з ким би то не було. Особливо такі, як цей!

Моє обличчя мимоволі сіпнулося. Звична маска залізної леді, вироблена протягом декількох років, дала тріщину. Клятий Видан Яров! Тільки він може настільки вивести мене з себе. Причому вже не вперше! Навіть думки про нього діють, як подразник. Що вже казати про подібну демонстрацію його непомірного чоловічого «его»?!

– Ти намагався з ними зв’язатися? – нарешті, промовила я, відриваючись від листа, написаного грубим розгонистим почерком, що цілком відповідав характеру власника.

– Звичайно, – зітхнув Дмитро.

Я знову не стримала емоцій – щока нервово сіпнулася.

Якщо навіть мій заступник не зміг залагодити справу, то ситуація невтішна. Дмитро міг заговорити зуби кому завгодно, навіть зарозумілим вампірам. До всіх міг знайти підхід. Хоча, схоже, об Видана Ярова навіть йому довелося зуби обломити!

– Ти розмовляв з Яровим особисто? – збираючись з думками і обмірковуючи подальшу стратегію, запитала я.

– Ні. З його бетою. Яров нібито дуже зайнятий. Настільки, що навіть п’яти хвилин не зміг мені приділити!

– Сволота самовдоволена! – вирвалося в мене, що говорило про крайню ступінь роздратування. Зазвичай я чудово тримала себе в руках за будь-яких обставин.

Дмитро широко розплющив очі, явно збентежений моїм спалахом. Я знову начепила на обличчя незворушний вираз і вимовила:

– Як вони хоча б пояснили те, що розривають з нами контракт?

Знову подивилася на лист, де було всього кілька рядків:

«Ми більше не хочемо мати з вами справу. Не лізьте на нашу територію. Видан Яров».

– Бета сказав, що минулої турпоїздки наші клієнти занадто розійшлися. Заради розваги вбили набагато більше оленів, ніж було обумовлено. Мовляв, таке трапляється вже не вперше, але з поваги до вашого покійного батька вони закривали на це очі. Але зараз клієнти поводилися занадто нахабно. Образили когось із перевертнів, який якраз був присутній при інциденті. Ось у Ярова терпець і увірвався! А може, у нього якраз настрій був поганий або прокинувся не з тієї ноги. Хто його знає! Але факт залишається фактом, – Дмитро знову зітхнув.

– Гаразд, – я відкинулася на спинку свого зручного директорського крісла і схрестила руки за головою, розмірковуючи. – Треба розглянути варіанти контракту з кимось іншим.

Дмитро багатозначно кашлянув, і я скривилася.

– Сама розумію, що варіант не дуже, – буркнула, похмуро дивлячись на заступника.

Справи у фірми «Північні простори» останнім часом йшли не дуже добре. Конкуренція все більше зростала. Та й переважна кількість відпочиваючих воліли їздити на Південні острови. Там море, сонце, піщані пляжі. А суворі ліси, гори і холодні ріки привертали все менше бажаючих. Хіба що запеклих мисливців і любителів історії, які жадали особисто поглянути на знамениту ущелину Втілення. Ту, де багато тисяч років тому духи вперше зійшли на землю і дали життя новим расам. До речі, ця сама ущелина знаходилася якраз на території клану Ярова.

Можна, звичайно, укласти контракт з іншими вовчими або навіть ведмежими кланами. Але ті можуть запропонувати лише мисливські угіддя, та й то за завищеними цінами. Яров же брав з «Північних просторів» копійки за теперішніми мірками.

Так повелося ще з тих пір, як був живий мій батько – колишній бета батька Видана Ярова. Навіть незважаючи на те, що мій тато, Деян Ланов, залишив зграю і одружився з людською жінкою, до нього ставилися добре. Хоча зазвичай перевертні таке вважають зрадою. Але, дякуючи богу, колишній альфа клану Ярових відрізнявся більш миролюбним і поступливим характером, ніж його син.

Знову ледь не заскреготала зубами, згадавши теперішнього альфу клану Ярових. Справжній навіжений! Принаймні, саме таким він мені запам’ятався з двох особистих зустрічей. Я поспішила відігнати неприємні спогади.

– Може, ви підключите сестру? – запропонував Дмитро, на обличчі якого спостерігалася кипуча розумова діяльність.

– Можна спробувати, – я зітхнула і потерла чоло.

Потім обіперлася ліктями на стіл і подивилася на фотокартку, що стояла у рамочці. З неї мені посміхалася наша колись безтурботна і дружна сім’я: батько, мати, я і сестра. Обличчя людей на фотокартці немов би світилися від щастя. Тоді у нашої родини і справді все було чудово! Батьки жили душа в душу, і віддзеркалення їх любові зігрівало і нас з сестрою.

А згодом прийшла хвороба, невиліковна і підступна. Вона практично вигризала мою красиву життєрадісну матір зсередини. Коли вона померла, батько настільки засумував, що повністю відійшов від справ. Так вони переклались на мої плечі. Довелося в дев’ятнадцять років осягати всі тонкощі управління фірмою. Намагатися утримувати на плаву нашу сімейну справу.