Трагедії - Евріпід

І Пергам небосяжний,

І схили Іди, густо вповиті плющем,

1070] Що п'є вологу з крижаних струмків, [230]

І ту, що перший в неї промінь б'є,

Скелю стрімку - світосяйну блаженних оселю.

Антистрофа І

Ні дарів, ні впродовж ночей

Танців радісних, гомінких,

Що вславляють безсмертних.

Ні зображень із золота,

Ні дванадцять божественних

Місяців повнолицих.

Чи ти, владарю, бачиш? Чи бачиш ти

1080] 3 престолу понадхмарного свого,

Як гине місто наше - все дотла

Згубний вогонь, охопивши його, пожирає.

Строфа II

Мужу, супутнику мій!

Блукаєш десь тінню нині,

Неомитий, непохоронений!..

Мене ж на веслах-крилах

Судно переправить

До Аргосу, славного кіньми,

Де височать до неба

1090] КІКЛОПОВІ СТІНИ...

При брамі діти - юрба тремка,

Ковтаючи сльози, кричать-ячать:

Мамо, глянь! Нас везуть

Від очей твоїх ахейці

Ген на темних кораблях,

Веслами хвилю пінять, -

Чи на Саламін священний,

Чи до Істму, де двох морів

Хвиля бурлить, де ворота

1100] До Пелопового краю.

Антистрофа II

Там, серед безкраю вод,

Нехай в корабель Менелаїв

Блискавичним огнем з обох рук метне

З-за хмари Зевс Каратель!

Мене з Іліону,

Залиту сльозами, в Елладу

Женуть із вітчизни - в рабство.

А Зевсова донька -

Хизується дзеркальцем золотим,

1110] Дівочою втіхою... Хай же ввік

Не побачить Менелай [231]

Ні лаконських нив, ні дому,

Ні Пітани, де блищить

Храм міднобрамний Паллади, -

Як повернеться з тією,

Що на сором Елладі всій

Взяв за жону й на загибель

Для стрімкого Сімоента!..

ЕКСОД

Входить Талфібій; слуги вносять тіло Астіанакта.

ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ

Ось нові до нових долучаються бід,

1120] Що посіли наш край. От погляньте сюди,

Нещасливі троянки: вже й Астіанакт

Не живе: зіштовхнули данайці його,

Щоб загинув жорстоко, із вежі.

ТАЛФІБІЙ

Гекабо, вже останній корабель готов,

Щоб одшіивти до Фтії; рештки здобичі

Ахіллового сина всі там складено.

Неоптолем одплив он, вість отримавши

Недобру про Пелея: з краю рідного

Акаст прогнати взявсь його, син Пелія.

1130] Отож хутенько відв'язав судно своє

Й подався в море разом з Андромахою.

І я заплакать мусив, як з вітчизною

Прощалась гірко й, до могили Ректора

Припавши, голосила... Владаря свого

Молила, щоб дозволив їй землею вкрить

Пожбуреного з вежі сина Ректора.

А ще - аби щита він міднокутого,

Що Ректор потрясав ним ворогам на жах,

Не віз у дім Пелея, прямо в спальню ту,

1140] Де мусить буть жоною - сина втративши

І мужа: це нестерпно для очей було б.

І щоб не в мармур, не у кедр, а в щит оцей

Дитя поклали. Тіло це до рук твоїх

Оддати маю, щоб і зодягла його,

Й вінками ти прибрала по можливості,

На жаль, без неньки: сина схоронити їй

Велитель не дозволив, поспішаючи.

Лиш тіло прибереш ти, - тут же вкриємо

Його землею; в землю й спис устромимо.

1150] Що велено - викрнуй, не барись лишень.

Одну роботу я за тебе сам зробив:

Скамандр на мілководді переходячи,

Схлюпнув дитя водою, з тіла кров омив. [232]

Але піду вже. Треба ж яму викопать...

Завершимо чимшвидше, що належить нам,

То впору й на вітчизну всі відчалимо.

Талфібій відходить.

ГЕКАБА

Кладіть на землю щит округлий Ректора -

Лиш гляну я на нього - туга серце рве.

О ви, списами славні, а не розумом,

1160] Вас ляк узяв, ахейці, перед хлопчиком,

Тому його й скарали так нечувано...

Щоб не підняв він Трої?.. Ви нікчемами

Й тоді були, як Ректор сяяв мужністю,

А ми й чимало інших гинуть мусили...

Тепер - ні Трої, ні її захисників,

А вас - дитя злякало!.. Не хвалю того,

Хто не позбувся страху безрозсудного.

Моє дитятко!.. О, за що ж то смерть така?

Поліг би за вітчизну в віці зрілому,

1170] І шлюб, і владу богорівну звідавши, -

Щасливий був би (коли в тому щастя є).

Та вже ані відчути, ні побачити...

Було все дома, поряд, - обійшло тебе.

Нещасний! Як поранив, як побив собі

До отчих мурів, що їх Феб тут звів колись,

Голівку!.. Те волосся мати любо так

Чесала, цілувала... Кісточки он тут

Роздроблені, криваві... Годі... Слів нема!..

О ручки!.. Подивлюся - наче батькові...

1180] Обвисли ви... Суглоби он потовчені!..

О вустонька!.. Чимало слів злітало з вас

Високих! - Обманули, бо ж не раз, було, -

«Бабусю, - мовив, за поділ хапаючись, -

Волосся своє зріжу й, друзів скликавши,

До тебе, на могилці, примовлятимем».

Та не мене ти - я тебе, молодшого,

Стара, вигнанка, без дітей оплакую.

Гай-гай!.. Плекала, годувала, пестила,

Ночей не досипляла... І намарне все!

1190] То що ж співець напише на плиті твоїй?

«Колись із страху вбили цього хлопчика

Аргосці»? - Напис, що знеславить еллінів.

Тобі, кому отчизну всю відібрано,

Цей щит лишився; в ньому й схороню тебе.

О щите, що плече прекрасне Гектора

Беріг! Де захисник твій наймогугніший?

Он на руків'ї - слід долоні рідної,

Точений обідок он наче вогкий ще

Од поту, що з чола спливав у Гектора:

1200] Щита він під час бою до щоки тулив. [233]

(До жінок).

Несіть же, хто що може, щоб сердешне це

Дитя прибрати: доля, бач, відмовила

В достойному обряді... То хоч це прийми.

Направду нерозумний, хто рад вірити

У незрадливе щастя: як шаленець той,

Так і воно - невтримне, непосидливе.

Нема такого, хто б у щасті вік прожив.

ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ

Он із майна, що у фрігійців забрано,

Несуть нам дещо - вберемо загиблого.

ГЕКАБА

1210] Не за змагання кінні між однолітків,

І не за стріли влучні, чим займаються

Фрігійці, хай і в міру, я кладу тобі,

Бабуся, ті прикраси, що були колись

Твоїми... Нині все, богам ненависна,

Єлена відібрала, ще й тебе звела

Із світу, через неї впав наш дім увесь.

ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ

Ой, вразив ти,

Вразив у серце саме

Ти, хто міг славним тут

1220] Бути володарем!.;

ГЕКАБА

У що ти зодягтись мав, беручи собі

З-поміж дівчат азійських найвродливішу,

Ось тим і прибираю нині... мертвого.

І ти, що здобич у бою звитяжному

Брав незліченну, милий щите Ректора, -

Прийми вінець; безсмертний - з мертвим ляжеш ти,

Незмірно вищий честю, аніж зброя та,

Що в Одіссея - хитруна підступного!

ХОР

Ой, лишенько!..

1230] Рідна земля тебе,

Слізьми омитого,

Впов'є, синку мій!

Плач за ним, мати, плач...

ГЕКАБА

Ой-ой!..

ХОР

Ридай над мертвими!.. [234]

ГЕКАБА

О горе!..

ХОР

Краю нема