Краще сидіти вдома... - Аліна Миколаївна Болото

— Ну, молоді люди, — сказав дідок. — Які ваші перші враження?

— Ви, дідусю, не сумнівайтеся, — солідно відповів Борька. — Нерви в нас міцні. Летіти ми готові.

— Куди?! — здивувався дідок.

— Куди треба! Хоч у космос, хоч куди на завдання. Ми — цілком…

Тоді дідок стукнув себе кулаком по лобі й заайкав.

— Боляче? — співчутливо запитав Борька.

Тут я відчула, як заколихалася мотузка на поясі. Івушкін знову свій ремінь відв’язував!

— Чуєш, діду! — сказав він якимось неприродно дзвінким голосом. — Ти або поклади цьому край, або я тобі зараз бороду злегка вкорочу! Поверни дітей назад!

(Це хто тут «діти»?)

— Та він, напевно, з мафії? — припустив раптом Борька.

Дідок перестав айкати й уважно подивився на Бориса:

— Я не з мафії, хлопчику, я з майбутнього.

— З майбутньої мафії?

— Я вчений! З майбутнього! Вивчаю моделі ваших уявлень про історію! Тільки в мене щось розладналося, і я замість лота, ну копій ваших, випадково живих людей у модель запустив!

— Мені плювати, як це вийшло! — остаточно втратив ввічливість Івушкін. — Розкручуй свою машину назад!

— Зараз! — заметушився дідок. — Одну хвилину.

— Сашко, — занепокоївся Борька, — ми ж так нічого довідатися не встигнемо!

А дід метушиться, і під його руками в повітрі раптом починають якісь деталі висвічуватися: то колесо мигне, то коробка зелена.

— Зараз, — повторює він.

— Дідусю! — гукнув Борис. — Скажіть, де це ми подорожували — у часі, так? В історії, так?

Дідок зупинився й руками сплеснув:

— Невже ти так нічого й не зрозумів, хлопчику? Це не історія, це те, що ви про неї думаєте! Ваші уявлення про історію.

— Дурниці, — образився Борька. — Я знаю, що таких скіфів не буває і взагалі…

— А які вони бувають, знаєш?

— Ну, такі, — Борис невиразно покрутив рукою. — На конях! Та кому яке діло взагалі до цього? Що це міняє?!

— Ну, гаразд, діти, а у вас, юначе, звідки такий хаос у голові?

— Відтіля! — сказав Івушкін. — А що це у вас у майбутньому всі такі недбалі щодо експериментів? Заводь свою машину, діду!

— Будь ласка…

Дідок знизав плечима, щось клацнуло, і ми знову опинилися перед тими ж руїнами. Неподалік, біля кістяка пам’ятника, лежали книги, зошит, наш рюкзак і чорні окуляри Олександра Петровича. Моє дивовижне платтячко зникло, змінившись на стареньку кофтинку й спортивні штани. Пропало без сліду й наше таємниче підземелля. Залишилося сонце, що схилялося до заходу, і голодні комарі.

Ми повернулися додому вчасно. Борина мама залишилася задоволена й попросила Івушкіна частіше проводити такі заходи. Івушкін кивнув тужно, але обіцяти нічого не став.

Увечері дзвонив приятель Івушкіна з’ясовувати, чого це він не з’явився на домовлену зустріч, але я сказала, що Олександра Петровича змусили вдома фарбувати підлогу. Дядькові Петрові я пояснила, що Івушкін пішов за хлібом і тому до телефону не підійде. Маринці я взагалі нічого не сказала, бо вона дихала в трубку й мовчала.

Увесь цей час Івушкін лежав на дивані, заклавши руки за голову і втупившись у стелю.

Наступного дня він акуратно склав книги на полицю, засунув у кейс магнітофон і вже зовсім зібрався було йти, але тут виявив на порозі мене з Борисом.

— Я приніс гарну мотузку, — пояснив Борька, — можна буде обійтися без шнурків. Зв’язка буде ліпша, ніж в альпіністів.

Івушкін важко зітхнув, засунув мотузку в кейс і кивком звелів нам рушати позаду.

Ми перейшли через двір, піднялися на другий поверх будинку навпроти. Під’їзд третій, квартира номер п’ять. Там живе самотній старий, який дуже рідко виходить.

Бориса Олександр Петрович відразу відправив до магазину за продуктами, мене — у ванну прати білизну, а сам установив магнітофон і став розмовляти зі старим про життя-буття. Старий дуже зрадів несподіваному співрозмовникові, і так вони просиділи до самого вечора.

Борина мотузка придалася, ми розвісили на ній випрану білизну.

А потім, коли ми поверталися додому, Івушкін сказав, що кожна людина — це шматочок історії і дуже добре, якщо вдається знайти в ній своє місце.

Клянусь, я цього не хотів! Так, патрульним кораблям запропоновано уникати цього району Всесвіту, але мій борт було продірявлено двічі, а нишпорки Абукраба сиділи в мене на хвості! Сподіваюся, вам не треба пояснювати, що зробить Абукраб з патрульним, який потрапив у його лабети?

Так, я міг сповістити Базу в той момент, коли кораблі Абукраба тільки з’явилися в межах видимості, але я вирішив вистежити їхнє лігвище. Не піднімаючи зайвого шуму в ефірі, я пристроївся у хвіст каравану й добрався аж до планети Роїна, де зафіксував місце посадки. Але тут мене помітили з планети й підняли перехоплювачі! І тоді знову можна було викликати