Як бабуся болотяника перехитрила - українські народні

Жила колись давно стара-престара бабуся сама в хаті коло лісу. Вже їй годів, мабуть, сто було чи, може, й більш… А за тим лісом болото, а в тому болоті жив болотяник, що вночі по болоту шастав, а вдень на купині спав. І хвалився болотяник, що мудрішого од нього й на світі немає, бо він кого хоч обдурити може.

Ото дізнався болотяник, що бабуся за лісом сама живе, перекинувсь на діда, приходить до неї й каже:

– Ти сама собі живеш, прийми мене в хату, щоб не так сумно було.

– Ну, що ж, – каже бабуся, – як ти добрий чоловік, приставай: будемо жити вдвох.

І пустила його в хату.

Пожили вдвох зиму, діждали весни. Бабуся й каже:

– Ну, діду, треба нам щось садити, бо не буде чого взимку їсти.

– Тільки ти, – каже дід, – поміркуй своєю головою… що тобі краще, те й будемо садити… А сам думає: «Ну, стривай, бабо, ти хитра, а я ще хитріший. Я ж тебе перехитрю!» – У мене городу чимало, – міркує бабуся. – Наймемо чоловіка – нехай виоре, та посадимо городину: буде нам на пожиток.

Найняли чоловіка, виорав город. Заходилася бабуся картоплю садити та й каже:

– Знаєш, діду… Ми ж хоч разом живемо, а їмо різно… Давай так поділимося: як уродить на городі – хай буде моє те, що в землі, а твоє – що зверху.

– Добре, – каже дід. – Хай буде.

Картопля росте, вони полють. Уродили бульби завбільшки з кулаки.

Бабуся собі в яму сипле, а дідові бадилля на купу скидає. Стали їсти. Вкусив дід бадилину та й каже:

– Ану, дай покуштувать – чи твоє смачніше, чи моє.

А бабуся сміється:

– Е, ні, дідусику, їж, що тобі вродило!

Прожили зиму, знову весни діждали.

– А що будемо сіяти? – пита дід. – Мені мої харчі вже увірилися.

– Коли так, – міркує бабуся, – насіймо маку.

– Еге, еге! – радіє дід. – Тільки мені хай буде те, що в землі, а твоє – що зверху!

– Про мене, – каже бабуся, – хай мої будуть самі вершечки.

Уродив мак. Голівки такі, як кулаки. Позрізала їх бабуся, повитрушувала, насипала маку повні мішки.

– Тепереньки, діду, рви усе, що твоє, їж на здоров'я.

Їсть болотяник цурпалки з маку, аж давиться.

– Дай, бабо, покуштувати, чи твоє смачніше, чи моє!

А бабуся сміється:

– Як же я тобі дам, коли мачинка маленька, а в тебе ротище здоровенний?

Перезимували знов. Болотяник цурпалки їсть, а бабуся – мак.

На третю весну вона питається:

– Чи будемо сіяти, чи, може, годі?

Тут болотяник як закричить:

– Щоб ти, клята бабо, пропала! Ти вже мене так захарчувала, що я й ногами не можу ходити!

– То ти, може, й жити в мене не хочеш?

– Ні, не хочу!

– А як же ми розпрощаємося? Навчи мене хоч одненької пісні на згадку!

Став він співати:

«Ой, жив собі болотяник-небога, та не мав він прихилитись до кого. То знайшов собі бабусю старую… Оцю вже, каже, я перехитрую!

А бабуся була хитріша: так його нагодувала, що він ледве дише. Бадиляччя й цурпалки давала: отак того болотяника вшанувала!

Зрозуміла, бабусенько, моє слово? Залишайся жива та здорова!» – А добре, – питає, – я тобі заспівав?

– Добре, – каже.

– Ну, заспівай же й ти мені, хоч поганенької, та й розпрощаймося!

– Е, ні! – бабуся йому. – Я так не заспіваю! Ось перекидайся на коня, неси мене, куди знаєш, тоді й заспіваю!

Перекинувсь болотяник на коня й поніс її в ліс, між терни та глоди. А бабуся вхопилася за гриву й співає: «Трайда-райда! Трайда-райда!» Уже болотяника колючки пошмугляли, уже на ньому й шерсті мало, а вона все співає.

Став болотяник проситися:

– Може, годі, бабусенько? Може, все?

– Е, ні, – каже, – не все. Ще й половини не проспівала.

– Ой, бабусю, голубонько, пусти хоч з душею! Не треба мені твоїх пісень!

– Еге, – каже, – я ж тебе слухала! Послухай і ти мене!

Аж заплакав болотяник.

– Дам, – каже, – торбу грошей, тільки відпусти живого!

Забіг у болото, копнув ногою під купиною, де в нього гроші були заховані, вхопив торбу й поніс бабусю до хати.

Як злізла на порозі – кинув їй торбу:

– Тепер знатиму, хто хитріший, хто мудріший! Прощавай, стара!

Та й подався до себе на купину.