Краще сидіти вдома... - Аліна Миколаївна Болото

— Ну що, вас у скіфське плем’я прийняли? — запитала я, намагаючись говорити бадьорим голосом і не дуже часто кліпати.

— Згинь, — відповів Івушкін і заплющив очі.

— Як ви мене знайшли? — поцікавилася я в Борьки, непомітно змахнувши сльози.

— Тебе важко не знайти, — Борис підтягнув до себе рюкзак, щоб вийняти з нього мотузку й пару кросівок. — Розкидаєшся речами, як Попелюшка, а через це часові парадокси можуть статися.

— Чого?

— Фантастику треба читати! Де ти бачила, щоб Попелюшки на сходах кросівки губили?

— А мотузка теж парадокс викличе?

— А то ні?! — обурився Борька. — Мама назавтра прання планує, а я мотузку для білизни потягнув, знаєш, який парадокс буде?!

Івушкін мовчав. На пропозицію перекусити він ніяк не відреагував, тому шматок хліба ми гризли без нього, залишивши його частку черствіти загорненою в аркуш із зошита.

— Це все інопланетяни вигадали! — заявив раптом Борька, змахуючи з підборіддя крихти.

— З чого ти взяв?

— А більше нема кому. Це вони вирішили випробування провести й вибрали наші кандидатури з усього людства!

Щодо вибору мені було не все зрозуміло. Ну, Олександр Петрович, скажімо, майбутнє світило педагогічних наук, але яку цінність представляли ми з Борисом? І потім, яке випробування й кого, власне, випробовують? І де? Що це за вінегрет: ідеш ліворуч — один час, ідеш праворуч — інший, і скрізь якась нісенітниця? До того ж, усе якесь… без подробиць. Кольори без півтонів: якщо трава зелена, так до єдиної травинки, якщо коники цвіркочуть, то як заведені, якщо дами — красуні, то всі як одна…

— Слухайте! — Борька раптом підскочив. — Чого це ми лише праворуч та ліворуч ходимо? Треба спробувати нагору чи вниз!

Івушкін розплющив очі:

— Ти пропонуєш рити окопи або будувати дирижаблі? А потім твої черевики збирай, де попало?

Похмура перспектива Бориса не злякала:

— Ми зв’яжемося мотузкою, щоб не загубитися! Однаково треба щось робити.

— Надумаєш і справді літати — висічу, — пообіцяв Івушкін, але прив’язати свій ремінь здвоєним шнурком до нашої мотузки дозволив.

Рюкзак Борька для дотримання чистоти експерименту віддав мені, а сам, трохи поміркувавши, став підстрибувати на місці.

— На кенгуру схожий, — визначив Івушкін. — Якщо до неба не дострибнеш, то вже землю точно проб’єш…

Рвонуло сильно. Чітко пролунав тріск, в обличчя пахнуло гаром, і перед нами звалилася, розкидаючи іскри, дерев’яна балка.

Будинок горів. Біля стіни корчився в полум’ї диван, жаром палахкотіли штори, скалився осколками екрана телевізор.

Івушкін згріб нас за плечі й притягнув до себе.

— Тримайтеся за мене! — гаркнув він на все горло. — Проскочимо!

Але горіло і спереду і позаду, у горлі дряпало від диму, сльозилися очі. Тріск повторився.

— Падає! — здається, це був мій крик.

Івушкін жбурнув нас до вікна, у якому не було жодного цілого скла. Високо!

— Стрибати! — він вискочив на підвіконня.

Останнє, що ми почули, залишаючи палаючий світ, — гуркіт падаючих стін.

Тиша в першу мить оглушила. Шурхіт хвиль, що набігали на пісок, прогримів барабанним боєм. Ми загрузли по коліно в рудуватих піщинах морського пляжу.

— Рюкзак горить! — придушено пискнув Борька.

Івушкін чортихнувся, випустив напівзадушених мене й Бориса, зірвав з моїх плечей рюкзак і став люто топтати. Потім віддихався, ретельно розмазав рукавом сажу по обличчю і сказав зовсім спокійно:

— Свєтка без підпалу не може.

Тут мене стало злегка трусити, я хотіла сісти, але Івушкін не дав:

— Не внось паніку, Свєтко, висічу!

Виявляється, я встигла заплакати. Кожна людина має право іноді поплакати.

— Сашко, це-е що було? — ледь заїкаючись, запитав Борька. — Це зараз чи потім?

Івушкін ще інтенсивніше розмазав бруд, зітхнув і сказав:

— Яка різниця, коли однаково — мерзенно!

Отже, ми по коліно загрузли в піску. Ліворуч синіло море, праворуч, метрах у трьох від нас, піднімався крутий берег, що поріс травою й чагарником, над самим краєчком обриву паслася коза. Симпатична біла коза щипала травичку й повністю ігнорувала прибуття мандрівників у часі й просторі.

— Дике м’ясо пасеться, — натякнув Борька.

— Томагавк залишився у скіфів, — нагадав Івушкін.

— А… — що там іще планував Борька, залишилося невідомим: над обривом з’явився хтось металево блискучий, установив лавочку й сів доїти козу.

— Лицар, — припустила я.

— Робот, — припустив Борька.

— Баба Маруся в скафандрі, — припустив Олександр Петрович.

Наші сумніви розвіяв сам металевий: він закінчив доїти, забрав лавочку й повернувся в нашу сторону.

— Агов, люди, молока хочете? — прогримів над затокою потужний голос.

Івушкін склав долоні рупором.

— Це