Краще сидіти вдома... - Аліна Миколаївна Болото

— У цьому домі навіть коти стають нервовими!

Під ліжком Тайфун ледь не застряг, тому що мені самій лазити там складно, але я однаково не дозволила йому вибратися. Ще не вистачало, щоб мама побачила мене у двох екземплярах!

— Змінюй вигляд!

Я притягла альбом, де були наклеєні фото майбутніх знаменитостей із нашого класу. Зупинилися на фотографії Лариси Медведєвої. У Лорки найшикарніша зачіска в нашому класі й очі на півобличчя, та й фасон сукні на фото добре проглядався.

Тайфун важко зітхнув і став інакшим…

— Що ви там робите? — несподівано пролунав над моєю головою мамин голос.

Я здригнулася й упустила альбом. Мама здивовано розглядала білі босоніжки, що стирчали з-під ліжка. Тайфун сіпнувся, але Лариса трохи товстіша, ніж я, і вилізти з-під ліжка йому не вдалося.

— Лариса прийшла до мене задачу розв’язувати, — доповіла я.

— Під ліжком?

— Це новий спосіб активізації мислення.

— Свєто, зараз ти проведеш Ларису й зайдеш до нас, — промовила мама крижаним тоном і вийшла.

Ліжко довелося піднімати, а Васька ловити в кухні. Мішок для черв’яків виявився в коморі, риба знайшлася в холодильнику, а куртку поверх «Ларисиного» літнього плаття накинули татову.

Виходили тихо, щоб не стукнути дверима, я тримала в руках мішок, а Тайфун ніс Васька й у кишені татової куртки рибу.

На вулиці майже стемніло, запалили ліхтарі. Біля під’їзду я побачила Бориска з компанією хлопчисьок, які люто сперечалися про щось й у наш бік навіть не подивилися. Бабця із чотирнадцятої квартири навпаки провела нас несхвальним поглядом і пробурмотіла щось про «Лорчину» зачіску.

— Чому вона незадоволена? — запитав Тайфун.

— Це я незадоволена, — відповіла я, — бо темно. І Васько, тому що йому не дають риби…

— Дівчинко, віддай черв’яка, — пролунало майже поруч.

Васько повернув голову й уп’явся своїми зеленими «фарами» в боязкі фігури осторонь, Тайфун почухав кота за вухом і прискорив крок.

— Віддай черв’яка, — тихо молили голоси.

Мені стало огидно:

— Спочатку з палицею нападаєте, а тепер просите!

— Віддай, навіщо тобі черв’як?

— А вам? Я його дресируватиму!

— Він погано піддається дресируванню, — сказав вищий на зріст. — А нам потрібен для дослідницьких цілей. Ми — доктори наук. Посадимо черв’яка в теплу клітку, годувати добре будемо, фотографувати для дисертації.

Я оглянула дядьків із сумнівом:

— Хіба вам довірять лабораторію?

— Довірили! — гаркнули обидва в один голос, але, побачивши розширені Васьчині зіниці, притихли.

— А де ваша лабораторія?

Тайфун нервово погладив Васька по голові так, що той мимоволі фиркнув. Мені не хотілося звертати на пустир, але ми туди й не пішли, а зупинилися біля шосе, уздовж якого росли пірамідальні тополі. Проїжджаючі автомобілі на мить вихоплювали з напівтемряви товсті стовбури дерев і мчали далі.

Що там зробив високий, я не зрозуміла, але пролунало клацання і відкрилося досить велике приміщення…

Найбільше я побоювався, що вони запідозрять підступ і не знімуть захисного поля зі свого корабля (тоді виявити його було б неможливо). Але абукрабики відкрили люк, і ми ввійшли.

Шлюзовий відсік корабля абукрабиків був значно більшим, ніж у мого, але особливо роздивлятися було ніколи: я зосередив увагу на механізмі, що замикає люк, і дістав з кишені рибу… Васько учуяв її миттєво й вимогливо заверещав. Абукрабики остовпіли. Тоді я всунув рибу в пащу котові, кинув його на руки Свєтці й трахнув абукрабиків розрядом. Вони покірно вивалилися назовні.

— Свєтко, стрибай!

Вона сіпнулася слідом, але тут я раптом побачив, що в неї в руках немає кота:

— Стій! Де Васько?

— Утік разом з рибою, — пролепетала вона розгублено.

Я захлопнув люк перед носом абукрабиків і включив зовнішній зв’язок. Зовні доносилося шипіння нападників:

— Виходь, тобі однаково кінець.

— Мені треба додому, — боязко нагадала Свєтка.

— Куди втік кіт — усередину чи назовні?

— Назовні. Він схопив рибу й вистрибнув раніше за цих…

Шипіння стало ще противнішим:

— Виходь, а то ми знищимо тебе разом з кораблем!

Не вистачало ще, щоб вони відкрили вогонь із гармат другого корабля, він напевне стоїть десь поблизу. Треба злітати.

— Ти не можеш вийти, — пояснив я. — Васько був нашим захистом, — (вона розгублено закліпала). — Зараз ми трішки злетимо, зіб’ємо абукрабиків зі сліду, а потім одразу сядемо, і я тебе висаджу.

«Трішки злетимо». Гм…

— За мною!

Відсік пілота я знайшов дуже швидко й одразу дав команду «старт». Свєтка злякано ойкнула, коли сила тяжіння, що різко збільшилась, припечатала їй до підлоги; довелося терміново видати їй адаптаційний скафандр, що виявився у відсіку. Таки