Краще сидіти вдома... - Аліна Миколаївна Болото

— На землі доблесних скіфів.

Івушкін закашлявся.

— Ага! — захоплено завив Борька. — А Славка ще сперечався, що в нас індіанців не було!

Вождь замислево подивився на Бориса, зсунув головний убір з пір’я на вухо й почухав голову.

— В яку ціну нині іноземні раби на внутрішньому ринку? — запитав він у воїна, який сидів на рябій конячці праворуч від начальства.

Воїн відповісти не встиг.

— А таких скіфів не буває, — тихо сказав Івушкін.

Від гнівного крику, що вирвався із сотні горлянок, шарпнулися коні, з голови вождя впало пір’я і було втоптане в пилюку копитами. Вождь звісився із сідла, подивився на свою розтрощену прикрасу, потім на Івушкіна й важко зітхнув. На Олександра Петровича відразу накинули аркан, а оскільки його брючний ремінь усе ще був прив’язаний до нашої мотузки, нам з Борисом довелося жваво рушати за керівником. На бігу Івушкін вигукував масу цікавих слів з тих, які мама мені говорити забороняє.

На щастя, ряба конячка виявився ще й кульгавою, тому на понукання господаря реагувала слабо. Не припиняючи «красиво» говорити, Івушкін пришвидшив ходу, порівнявся із сідлом і висмикнув кінець аркана з рук воїна-скіфа. Скіф натягнув повід, подивився вслід побратимам, які набагато обігнали його, і зіскочив зі свого одоробла.

— Від такого чую, — сказав він Івушкіну.

Олександр Петрович почервонів, оглянувся на мене й раптом почав швиденько розв’язувати носову хустку.

— Сашко?

— Згинь, Свєтко! — крізь зуби порадив Івушкін, акуратно закочуючи рукави.

Борис миттєво відв’язався від свого кінця мотузки.

— Сашко, візьми мене, я півроку на карате ходив! І-ія! — продемонстрував він свою бойову міць.

Скіф мовчки покрутив пальцем біля скроні й витяг з-за пояса томагавк…

— У скі-іфа чотири ноги, позаду — довгий хвіст, але торкнути його не моги за малий його зріст! — чомусь мене потягнуло на древню дражнилку.

Скіф образився.

— Послухай, угамуй свою жінку! — закричав він Олександру Петровичу. — Коли чоловіки борються, жінки повинні мовчати!

— Згинь, Свєтко! — хором гаркнули Івушкін і Борька.

Тепер уже образилася я: їм хочеш, як краще, а вони…

А в результаті:

Виявилося, що Івушкін начисто забув класику, немудрий віршик про впертих баранів набув несподіваного ефекту: Олександр Петрович вихопив у скіфа томагавк і ринувся на мене. Довелося брати мотузку в руки й спішно зникати. Бойовий клич у Борьки з Івушкіним виходив кепсько, але позаду дуже переконливо підвивав скіф — я додала швидкості й відірвалася метри на три…

Під ногами попливло, центр ваги раптово перемістився кудись до ділянки носа (ніс нестримно посунувся до землі), і я з усього маху розтяглася на цій слизоті, відчуваючи, як протирається діра на моєму лікті й незграбно буксує коліно.

Нарешті ковзання припинилося. Саднив здертий лікоть, нило коліно, а спортивні штани увібрали в себе весь пил з тієї ділянки паркету, по якій я проїхала, і тут над моєю головою раптово пролунав сміх, а за ним здивований вигук:

— Боже, звідки це чудо?

Я підвела голову й побачила біляву красуню в розкішній сукні, червоній, з вишитим золотом подолом, з довгим шовковим шлейфом. Мені стало ніяково за запилюжені штани й стареньку кофтинку. Дуже непристойно в’їжджати до чужого будинку на животі та ще в такому вигляді, але що поробиш, уже сталося. Красуня відійшла від дзеркала, перед яким стояла, і впустила на підлогу пуховку з пудрою.

— Чудо, ти хлопчик чи дівчинка?

Їй, бачте, було смішно. Я б теж посміялася, дивлячись, як вона зі своїм шлейфом намагається сісти у вранішній автобус. Я встала, обтрусила пил і відтворила подобу реверансу:

— Мене звуть Світлана.

— Ти моя нова служниця?

Янголам не можна відповідати нечемно. Якби в мене були такі очі, я, може, теж вважала би всіх своїми слугами.

— Але я не терпітиму у своєму будинку такого потворного одягу! А зачіска в тебе…

Я не стала вдаватися в розповіді про особливості моди двадцять першого століття. Красуня ляснула в долоні — набігла юрба дівчат, дам і дівчисьок, мене закрутили, завертіли, нарядили в щось шовково-повітряно-мереживне й прикололи довгі локони до моєї короткої стрижки. Принесли туфельки, але тут панянка, що вбігла останньою, шепнула щось красуні на вушко. Красуня презирливо зморщила носик і звеліла всім негайно вийти.

Юрба розбіглася, пошарудівши шовками. Одначе мені не хотілося йти. Я боялася, що Боря й горе-родич тоді не відшукають до мене дороги, адже в цьому світі варто ступнути крок убік, щоб відразу виявитися в новому шарі простору. Я