Краще сидіти вдома... - Аліна Миколаївна Болото

Поки Васько їв, я відчув, що теж би не проти підкріпити свої сили. Видно, вона була такої ж думки, бо принесла посудину й налила туди білої рідини невідомого хімічного складу.

— Якби ти був вужем, ти б, напевно, пив молоко? Я не знаю, чим годувати черв’яків.

— Няв, — сказав Васько.

— Обійдешся, — відповіла вона йому.

Я добре подумав, проаналізував склад рідини й випив її. Було смачно. Васько, видно, знав це, бо дивився зеленими очами досить жадібно.

— Ну ось, — сказала вона. — Тепер можна знайомитись. Його ім’я ти вже знаєш, а мене звуть Свєтка. А тебе Тайфун?

— Не зовсім, — заперечив я.

Очі Свєтки збільшилися вдвічі. (Об’єктивно я розумів, що цього не може бути, але суб’єктивно спостерігав абсолютно чітко.)

— А як же тебе звуть? — несміливо запитала вона.

— У мене дуже довге ім’я. Якщо тобі подобається, можеш називати мене Тайфуном.

Вона сіла на підлогу й сиділа так хвилин зо п’ять.

— А ти, взагалі-то, хто? — нарешті запитала Свєтка й чомусь підтягнула кота ближче до себе.

— Взагалі-то, я — патрульний сектора 147 дріб Бета.

Свєтка відпустила кота.

— А це де?

— Досить далеко звідси, у космосі.

Вона перейшла на шепіт:

— А в нас ти з яким завданням?

— А у вас я випадково. Ти ж нічого не чула про Дружній світ?

— Ні, — винуватим тоном підтвердила Свєтка.

— Я летів у Дружній світ, а потрапив до вас.

— Це погано?

— Для мене погано, я не встигну передати інформацію про планету Роїна. Того й дивись абукрабики перехоплять.

Вона хвилину помовчала:

— Абукрабики — це ті, на пустирі?

— Так.

— І що ж робити?

Я відповів, що спробую повернутися на свій корабель і злетіти, хоча шанси невеликі, бо двигун пошкоджено. Мені не варто було про це говорити, Свєтка розхвилювалася:

— А наші вчені твій корабель полагодити зможуть?

— Ні.

— Зовсім-зовсім допомогти не зможуть?

— Зовсім.

— А в абукрабиків корабель є?

— Є, — відповів я і замислився.

Дуже добре, що завтра була неділя, бо робити уроки, розмірковуючи про справи космічні, досить складно.

Тато поставився до появи в нас Тайфуна з олімпійським спокоєм, зате мама трохи розхвилювалася. Вона сказала, що тепер мої витівки стають усе нестерпнішими, й попросила тата вжити заходів. Тато відповів, що в моєму віці в нього вдома проживали три вужі, одна черепаха… Мама припинила цей перелік і видала нам наряд на кухню.

Тайфуна я взяла із собою, бо мама наказала запхати його в коробку з-під черевиків, а я не знала, як ставляться патрульні сектора 147 дріб Бета до проживання в коробках.

Ми сиділи з татом на кухні, чистили картоплю й слухали по транзистору репортаж з футбольного матчу, а Тайфун лежав під табуреткою й думав. Коли наші пішли до чужих воріт, тато облишив ніж і додав звуку. Я продовжувала чистити картоплю одна, аж раптом почула, як Тайфун просить хлюпнути на нього водою, і теж поклала ніж. Я забула, що дощовим черв’якам тепло протипоказане, а в нас на кухні навіть жарко. Поки я загортала Тайфуна в мокру ганчірку, наші програли, і тато остаточно засмутився. Він сказав, що від картоплі в нього почалися слухові галюцинації, що їсти картоплю в наш час абсолютний анахронізм і, якщо ввечері справді прийдуть гості, нехай чистять собі картоплю самі. Він вимив ніж і пішов дивитися концерт по телевізору.

— Ти мені допоможеш? — запитав Тайфун, коли тато пішов, і виповз з-під мокрої ганчірки. — Ти давала Васькові рибу?

Увечері я Васька ще не кормила, тому, почувши своє ім’я, він одразу зістрибнув із шафи. Тайфун привітно мигнув у його бік оком і сказав, що вирішив змінити вигляд. Нехай абукрабики шукають черв’яка, а він стане кимось іншим. Мені не хотілося, щоб мама побачила, як черв’як в когось перевтілюється, і я забрала Тайфуна й Васька та віднесла до себе в кімнату.

Тайфун попросив відсунути вбік килим, ще раз хлюпнути водою на рожеву шкірочку і став змінюватися. Побачивши черв’яка, який збільшується в розмірах, Васько злетів на штору й завив страшним голосом. Дурний кіт міг все зіпсувати, тому я присунула до вікна стілець і полізла віддирати Васька від штори, а Тайфун тим часом закінчив перевтілення. Коли я спустилася зі стільця з котом на руках й обернулася, мені теж стало зле: на мене дивилося власне відображення! Тайфун скопіював навіть латку на подарованих бабусею джинсах, тільки напис на футболці в нього чомусь вийшов перевернутий. І тут я почула мамині кроки за дверима.

— Під ліжко, швидко!

Тайфун здивовано округлив очі, але я ткнула йому пальцем на двері, і він без жодного звуку метнувся під ліжко. Мама відчинила двері:

— Що ти робиш? Чому Васько кричить?

— За вікном