Краще сидіти вдома... - Аліна Миколаївна Болото

Я відразу їх впізнав, хоча вони теж змінили вигляд. Уся братія Абукраба носить розпізнавальні жетони із зображенням свого лідера. В мене на ці жетони нюх, хоч як маскуй, я бачу їх за парсек.

Я поспіхом застосував систему атмосферного пересування, однак мене відразу збили енерною сіткою й спробували запроторити в обмежений простір. Але патрульних голими руками не візьмеш, я викрутився і стукнув їх розрядом…

Я не зрозуміла, звідки взялися ці дядьки. Один височезний такий з сизим носом, а піджак забруднено фарбою, другий нижчий, у спортивному костюмі й у тапочках на босу ногу. Пам’ятаю, я ще подумала, що вони тут десь у карти грали. Мені мама завжди каже, щоб я не ходила на пустир, бо там часто картярі збираються, та я дотепер ніяких картярів там не бачила.

Дядьки, коли змію помітили, аж затрусилися, руки розчепірили й очі витріщили. Знаю я таких, їм щеня ногою копнути — раз плюнути, та й людині потиличник заліпити — нічого не варто. Борька разочок попав м’ячем одному такому в машину, то я думала, він його вб’є. Спасибі, дядько Гриша заступився.

Мені стало страшнувато, але вони на мене навіть не глянули, все на змію витріщалися. А змія раптом дзиґою закрутилася й у повітря здійнялася! Та високий ударив її чимось, а другий вже мішок розкриває, а в самого руки трусяться. Змія сюди, потім раптом спалах! Високий відсахнувся, а низенький одразу очі рукою закриває. Отут я вирішила моментом скористатися: юрк між ними, змію в руки цап і тікати!

Як я її розрядом не вдарив, просто диво. А може, й не зовсім диво, адже вона, коли мене на руки схопила, «мама!» закричала. У мене перекладач аж завібрував від того лементу, і тут я все відразу зрозумів. Кажете, пізненько? Може. Звідки я тоді міг знати, що в районі Сонячної системи немає представництв Дружнього світу.

Тоді я спробував вивільнитися з її рук, але вона вчепилась у кільцеві насічки ще міцніше й закричала ще голосніше.

Я бігла дуже швидко й чула, як ці дядьки тупотять за спиною. Найголовніше, мені треба було добігти до гаражів: там, я бачила, дядько Гриша возився зі своїм мотоциклом і Степанівна збиралася білизну вішати. Але саме тоді під ноги попала якась цеглина, і я з усього маху брякнулася на землю, відчуваючи, як рвуться на коліні джинси, але змію не випустила. Тупіт стих.

Я розплющила очі й побачила сизий ніс високого.

— Дівчинко, віддай черв’яка, — наказав високий, а «спортсмен» квапливо закивав.

— Не віддам! — заперечила я й накрила змію полою куртки. — Це мій улюблений черв’як, він у нас вдома живе, будь-кого запитайте! Його Тайфуном звуть.

— Віддай черв’яка! — загрозливо порадив низький.

— Не віддам! Дядько Гришо!

Але до гаражів було далеченько. Дядьки переглянулися. Змія заворушилася під полою куртки й спробувала вилізти, я заштовхнула її назад і тут побачила палку в руках високого. Мені стало страшно.

— Віддаси?

Тоді я вирішив здатися, але абукрабик уже замахнувся, і довелося стукнути його розрядом. Він упустив свою зброю й засичав по-своєму, по-абукрабиному: «Ну, начувайся!..» Тоді я здійнявся в повітря й ударив його зверху, але в ту ж мить відчув, як замкнувся обмежений простір!

Поки сизоносий вив від болю й лаявся, низенький накинув мішка на змію й швидко затяг шворку. Я підхопилася й вчепилась у мішок:

— Віддай Тайфуна!

Я репетувала так відчайдушно, що почув навіть дядько Гриша й кинувся до нас, але був ще далеко, бо бігає погано через кульгавість. Сизоносий знову взявся за палку!..

Але в цю мить пролунало несамовите: «Няв!» Низенький здригнувся й відпустив мішок, так що я ледве не впала. Сизоносий аж на виду змінився й завмер із палицею в руках.

«Няв», — знову долинуло із труби. Сизоносий позадкував, а низенький став ще нижчим. Із труби виліз Васько, подивився на мене зеленими очима й розкрив рот, волаючи від голоду. Він добре вигулявся, згадав про свою рибу й вирішив повернутися додому. Я схопила Васька, другою рукою міцніше притиснула до себе мішок і поспішила назустріч дядькові Гриші. Дядьки не рушили з місця.

— Я зараз міліцію викличу! — пообіцяв їм дядько Гриша, проводжаючи мене до дверей під’їзду.

Вона розімкнула обмежений простір і випустила мене на підлогу свого житла, поруч із волохатим і смугастим звіром. Звір наїжачився, надув хвіст і став схожим на знак питання.

— Ваську-дурнику, — сказала вона йому, — це не змія. Виявляється, це черв’як. Ми зватимемо його Тайфуном.

— Няв, — відповів Васько.

Від його голосу на мене повіяло теплом і стало навіть якось спокійніше. Так виє армада патрульних кораблів у бойовому строю.

Потім вона сходила й принесла звірові щось схоже на мій нинішній вигляд, тільки зі щетиною на хвості й на спині. Васько знову нявкнув.

— Ненажера, — сказала вона йому, — ти спочатку цю рибу з’їж.