Краще сидіти вдома... - Аліна Миколаївна Болото

Я спробував утекти через підпростір, та молодчики Абукраба метнулись, і при виході з нуля мій корабель потрапив в «мишоловку». Втрачати було нічого — я змусив свою колимагу згадати героїчну молодість і пішов на таран. З оточення я вирвався, але один з братків Абукраба встиг уліпити мені у двигун два заряди, і тільки зношеність патрульного корабля врятувала від вибуху. Якби не скупість начальства й систематичний витік енергії з ходового відсіку, ми з кораблем розлетілися б на атоми. А так — вдалося доповзти до якоїсь системи й почати гальмування.

Хоч я і не сподівався таким чином відірватися від погоні, але думав, що на планеті зв’яжуся з кимось із представників Дружнього світу і передам інформацію про Роїну. Ви запитуєте, чому я все-таки не викликав Базу? Про це згодом.

Отже, я сів, точніше, майже звалився на третю планету від світила, і відразу ж надіслав прохання про допомогу. Будь-який представник Дружнього світу, який прийняв цей сигнал, посприяв би моєму порятунку, але я не міг просто сидіти й чекати, хто примчить першим — союзник чи нишпорки Абукраба, тому вирішив замаскуватися.

Я навісив над кораблем поле імітації, перемістився подалі й став вибирати форму маскування. Хотілося чогось нескладного, але такого, щоб отримати максимальну свободу дій на незнайомій планеті. Загалом, після аналізу навколишньої дійсності, я вибрав довгасту істоту, вкриту кільцями насічок. Істота пересувалася й по поверхні ґрунту, і під нею, зустрічалася досить часто, тож моя поява не приверне особливої уваги.

Я зібрався з думками, пригадав заняття з мімікрії, зробив адаптацію за системою Першого косморозвідника і набув нової форми. Не скажу, щоб зовнішність цієї істоти була дуже зручною для мого змученого тіла, але я пропісочив собі мізки й примирився з необхідністю.

Невелике скупчення схожих істот я спостерігав у районі найближчої калюжі й вирішив до них приєднатися, але швидкість пересування в новій формі виявилася замалою. Тоді, застосувавши систему атмосферного переміщення, я миттю опинився біля краю калюжі серед побратимів за виглядом.

Я не знав, у якому вигляді прибуде представник Дружнього світу, тому за появою нових істот стежив дуже уважно. А цю істоту не помітити було важко завдяки досить голосним звуковим сигналам, які вона видавала. Я швиденько увімкнув перекладач і спробував розшифрувати значення сполучення звуків: «Васько, козел смугастий, киць, киць, киць!»

Зачекай, Тайфуне, дозволь, краще я розповім, тоді вони відразу зрозуміють, що ти не винен!

Я справді прийшла на пустир шукати свого кота Васька. Кіт — це таке сіре, смугасте, із хвостом і кричить: «Няв!» Ні, не так, треба ширше розкривати рота і кричати гучніше. Васько кричить дуже голосно, особливо коли голодний.

Пустир знаходиться за нашим будинком: там знесли старий барак і начебто щось збираються будувати. Васько часто бігає на пустир битися з чужими котами, але цього разу його не було надто довго, і я пішла шукати.

Зранку мрячив дрібний дощ, і тому дощові черв’яки вилізли на поверхню землі. (На пустирі водяться великі дощові черв’яки. Хлопчиськи на чолі з Борькою, коли збираються на риболовлю, бігають туди їх копати.) Я йшла й кликала Васька, аж раптом біля однієї калюжі побачила змію! Тобто мені здалося, що це змія, вона була довжиною майже з мою руку… Це потім Тайфун пояснив, що я нічого не розумію в мімікрії і що такі великі дощові черв’яки теж зустрічаються у Всесвіті, але тоді я цього ще не знала. Я закричала й хотіла втекти, але передумала. Змія була напрочуд гарна: рожева, вся в кільцевих насічках, а оченята чорні й блискучі. Раніше я хотіла стати зоологом (поки Борька не перевербував мене в льотчики-випробувачі) і дуже уважно читала книжки й журнали про тварин. Такої змії я не зустрічала в жодному журналі, і мені схотілося зробити наукове відкриття.

Зачекай, Свєтко, я відповідатиму сам за себе! Поки я розшифровував таємничу фразу, припускаючи, що вона може бути паролем, істота пронизливо заверещала і на півтора метри відскочила від моєї базової калюжі. За реєстром загальногалактичних реакцій така поведінка підпадала під два параграфи. За першим, це характерна ознака переляку, а за другим — ритуал радісної зустрічі мешканців планети Дац із братами по розуму. Може, я зустрів брата з планети Дац? Про всяк випадок я повторив звук аборигена.

Я нічого не чула про змій-пересмішників! Такий випадок не варто було втрачати! Я спробувала зайти з боку зміїного хвоста, але чорні оченята не спускали з мене настороженого погляду, і я запитала якомога лагідніше:

— Змійко, ти не будеш мене кусати?

Очі змії раптом замигали синім кольором. Це було красиво!

Мені ще сильніше захотілося забрати цю незвичайну змію з пустиря. Їй не місце серед битої цегли й іржавих труб! Така змія має жити десь на березі чистої річечки в заростях, де голосно квакають жаби й літають кусючі бабки.

Мені не вірилося, що така цікава змія отруйна, але про всяк випадок я взяла тоненьку паличку і погладила її по спині: буде кусатися чи ні…

Я опинився у складному становищі: Дружній світ широкий, важко запам’ятати звичаї всіх його мешканців, у всякому разі, поведінка істоти не скидалася на ворожу. Я активізував свого перекладача, намагаючись розпізнати смисл фрази: «Змійка