З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

Мама дуже сильно стиснула мою руку.

— Я втратила їх. Я втратила їх.

— Це не твоя вина, — сказала я. — То був нещасний випадок.

Довгий час мама мовчала. Я прошепотіла знову, тому що знала, глибоко в серці, що я справді так думаю.

— Ти не винна.

Коли бабуся прийшла сказати мені, що вже час вечеряти, я попросила маму спуститися з нами. Вона погодилася. Тож ми утрьох сиділи навкруг столу — бабуся, мама і донька — і їли шинку, запечені батат і боби, які приготувала бабуся. Це вперше я сиділа за столом з мамою, відтоді як ми востаннє їли з татом і Саванною. Я знала, що вона також про це думала. І хоч я відчувала важкість у шлунку, їжа була смачна, тепла й солодка.

Щодня після школи я заходила до мами. Показувала їй шкільні роботи, розповідала про друзів. Стала приносити домашнє завдання нагору, робити його у неї в ліжку чи на стільці біля стіни. Відвела її у свою кімнату, щоб познайомити з Семмі. Через кілька днів, коли я повернулася зі школи, мама зустрічала мене внизу. Якось Бріджет принесла «Монополію», щоб ми пограли всі разом. А одного вечора ми дивилися у вітальні кіно і їли піцу прямо з коробки. Наступного вечора мама приготувала вечерю — зварила спагеті з м’ясним соусом. Я поцілувала її в щоку, коли вона ставила переді мною тарілку.

Мама була з нами уже два тижні, коли стало аж надто тепло, як для січня. Ми вдягнули куртки і сіли на гойдалку на ґанку. Марта також приєдналася до нас, насолоджувалася сонечком і легеньким вітерцем.

— Обрі, я хочу з тобою поговорити.

— Гарні новини чи погані? — запитала я.

— Всього лиш новини.

— Добре, — сказала я.

— За кілька днів я збираюся повернутись у Вірджинію.

— Ох, — видихнула я, відводячи від неї погляд.

— Ми з бабусею подумали, що тобі ще не час зі мною їхати. Мені треба й далі відвідувати лікаря, і я хочу знайти роботу. Хочу попрацювати над тим, щоб мені стало краще.

— Справді хочеш?

Мама кивнула. Їй вже було краще. Але спагеті на вечерю — цього ще недостатньо.

За кілька днів ми вже прощалися. Я стояла біля машини і довго-довго обіймала маму. Потім була бабусина черга, а потім знову ми з мамою обіймалися.

— Невдовзі побачимося, дитинко, — сказала вона.

— Так, — погодилася я. — Справді невдовзі.

Я заплакала, коли мама поїхала геть. Бабуся обійняла мене за плечі.

— Так буде найкраще, — сказала вона.

Потім відчинилися двері сусіднього будинку, Бріджет пройшлася по газону і приєдналася до нас.

— Привіт, Бріджет, — привіталася я.

— Привіт, — відповіла вона. — Хочеш зайти до нас?

Я подивилася на бабусю, витерла рукавом очі.

— Так. Ти не проти, бабусю?

— Гарна ідея, — сказала бабуся. — Ідіть пограйтеся.

Бріджет взяла мене під руку, і разом ми пішли до неї додому.

У лютому бабуся сказала, що збирається поїхати й перевірити, як мама. І залишиться там на весь тиждень.

— Цього разу я їду з тобою? — запитала я.

Я трохи говорила з мамою по телефону. Здавалося, що у неї все добре. Вона ніколи не говорила багато, здебільшого говорила я.

— Ще ні, сонечко. Ти залишишся з Бріджет.

Я могла би розсердитися, що не їду провідати маму, але ідея провести тиждень із Бріджет була вельми цікавою. Особливо тому, що ми мали тиждень канікул. Це було для мене чимось новеньким, бо у Вірджинії канікули були в березні. Бабуся обрала саме цей тиждень для подорожі, тож ми з Бріджет не тільки ночуватимемо разом цілу купу разів, а ще й зможемо цілими днями гратися.

У суботу на ґанку бабуся поцілувала мене на прощання.

— Будь чемною дівчинкою, — сказала вона. А потім засміялася. — Я, звісно, знаю, що ти можеш сама про себе подбати, але мама Бріджет чекає тебе на обід. Візьми зі собою речі для спання. Я сказала батькам Бріджет, що ви можете товктися тут удень, але спати маєте вдома у Бріджет. І не забудь про Семмі й Марту.

— Не забуду, — сказала я.

— Я люблю тебе, — промовила бабуся, обіймаючи мене.

— І я тебе люблю, — відповіла я. Було якесь дивне відчуття від цих вимовлених вголос слів.

Мені подобалося бути у Бріджет. У неї весела сім’я, і мені з ними комфортно. Її