З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

Люба Саванно!

Я звикла, що можу за тобою лише сумувати — маю на увазі, відтоді, як ти нас покинула. Я ненавиділа, що ти… отак пішла. Коли я уявляла себе дорослою, ти все ще була там, і я мусила стерти тебе зі свого майбутнього. Якщо я уявляла, що дорослою приїжджаю на Різдво до бабусі, ти все ще була тут, як і всі дядьки й тітки, і мої діти гралися з твоїми дітьми, так само, як ми завжди гралися з нашими кузенами й кузинами. Але мої діти ніколи не гратимуться з твоїми дітьми, бо в тебе ніколи не буде дітей, бо ти ніколи не станеш дорослою.

Я не знаю, чи ти знаєш про це, але мусиш знати. Мама дуже сумувала — маю на увазі, мама дуже сумує — за тобою. Без тебе і тата вона не може зібрати себе докупи.

Я також за тобою сумую. Я сумую за тим, що ми робили разом: бавилися; вставали першими і робили сніданок для мами з татом; після школи йшли разом додому від зупинки автобуса; сиділи в піжамах, дивилися мультики та їли попкорн. Я б хотіла знову знаходити у своєму наплічнику валентинки від тебе, хоча ми не в одному класі, і ти мала таємно їх туди ховати. Я навіть сумую за тим, що мама змушувала мене причісувати тебе після душу. Мабуть, ти за цим не сумуєш, бо іноді я тебе скубла, навмисне. Це було негарно. Якби ти повернулася, я б ніколи так більше не робила.

Це, мабуть, смішно, але відтоді, як я приїхала жити до бабусі, я стала по-іншому про тебе думати. Я не просто за тобою сумую. Є такі яскраві спогади, що тебе просто не може не бути. Тож, мабуть, навіть якщо я обшукаю увесь світ і не знайду тебе, ти маєш десь бути. Ти з татом? Ти ростеш? Чи тобі завжди сім? Може, ти тепер навіть старша за мене, хоч де ти є.

Але для мене ти завжди будеш семирічною. Я хочу запам’ятати тебе саме такою, якою ти була. Так я зможу зберегти тебе, хоча б трішки.

Ти завжди будеш моєю сестрою. І я завжди сумуватиму за тобою. Але сподіваюся, що ти щаслива там, де ти є.

З любов’ю, Обрі

~ ~ ~

У неділю по обіді ми з Бріджет були в «кімнаті безладу», коли згори покликав її тато:

— До будинку під’їхало авто!

Я подивилася на Бріджет і зрозуміла, що мав на увазі її тато.

— Бабусю! — закричала я, забувши про палац із сирої вермішелі, який ми майстрували, і біжучи сходами нагору.

Бабуся під’їхала до будинку Бріджет замість того, щоб запаркуватися біля нашого дому. Вона вилізла з машини, а я ледь не задушила її в обіймах.

Бабуся засміялася.

— Привіт, каченятку! Сумувала без мене?

Я не могла сказати, що сумувала без неї, просто була рада її бачити.

Бабуся помахала мамі й татові Бріджет, які вийшли на ґанок.

— Піди забери свої речі. Я змучена. Поїдемо щось поїмо.

Я повернулася у будинок, і ми з Бріджет стали бігати по кімнатах і збирати мої речі. Якось я примудрилася лишити щонайменше одну книжку і одну шкарпетку в кожній кімнаті. Мейбл спостерігала за нашою біганиною.

Коли я вийшла на ґанок, там уже була бабуся — дякувала батькам Бріджет.

— Я готова, — повідомила я. — Дуже вам за все дякую.

— Дякуємо тобі, Обрі, — сказав тато Бріджет, гладячи моє волосся, як він завжди гладить Бріджет. — У нас тут трапилася неприємність, а Обрі знала, що саме треба було робити.

— Що сталося? — стурбовано запитала бабуся, переводячи погляд із одного обличчя на інше.

— Не варто хвилюватися. Усе добре. Обрі про все вам розповість, — він поплескав мене по плечу. — Прийдеш завтра? Думаю, Бріджет без тебе сумуватиме.

Я кивнула. Мама Бріджет поцілувала мене в щоку.

Я розповіла бабусі про все у машині, по дорозі на вечерю, але коротко. Я теж хотіла почути новини.

— Як мама? — запитала я.