З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

— Обрі, я говорила з твоєю бабусею. Вона нікуди не відпустить тебе, доки не буде готова, доки ти й твоя мама не будете готові. Ти відчуваєш, що готова?

Я витягла руку з банки з M&Ms і добре подумала.

— Я справді хочу бути з мамою.

Емі кивнула.

— Хочеш, розповім тобі про те, які висновки я зробила з твоїх слів?

Я знову стенула плечима.

— Так видається, що ти непокоїшся через те, що треба їхати, хоча справді хочеш бути з мамою. І це нормально. Це не означає, що ти не любиш маму, якщо не готова їхати, і це не означає, що ти не любиш бабусю, якщо хочеш поїхати.

Я слухала. А що, якщо і я, і мама, ми обидві знаємо, що мене однієї завжди буде мало? Що я ніколи не зроблю її щасливою? Чи вона забере мене і не любитиме?

— Обрі? — запитала Емі.

Солодка шоколадна слина потекла з рота мені в горло.

— Обрі?

— Я з’їла забагато цукерок, — сказала я, простягаючи їй банку. — Мене зараз знудить. Вибачте.

Емі підстрибнула, забрала банку з цукерками, потім схопила сміттєве відро і поставила переді мною. Я нахилилася і стала чекати. Емі плескала мене по спині.

Нічого не відбувалося, тож я повільно відхилилася на спинку стільця.

Коли я прийшла додому, одразу піднялася нагору. Ступала на кожну сходинку і йшла в кінець коридору, до останніх дверей. Відчинила їх. Вона все ще була там, лежала в ліжку, спала. Волосся зібране у «кінський хвіст», зав’язане моєю товстою фіолетовою гумкою. То бабуся дала мамі? Чи вона сама її знайшла?

Я поставила в кутку наплічник, зняла рукавиці, шапку, куртку і шарф, зваливши їх на підлогу, зняла чоботи. Підійшла до ліжка і вмостилася біля мами, чим її розбудила.

— Обрі, — покликала вона, вітаючись зі мною.

Мама була в ліжку посеред дня, та все ж це не було так, як удома, коли вона дивилася на мене і не бачила мене. Зараз вона усміхалася й обіймала мене. Кімната також здавалася іншою. Хоча надворі й мороз, вікно було ледь відчинене, тож мама весь час могла дихати свіжим повітрям.

— Розкажи мені про свій день, — попросила вона, коли я вмостилася під ковдрою, яку вона підняла, щоб запустити мене до себе.

Тож я розповіла їй. Про контрольну з мови, про те, що Маркус сидів біля нас під час обіду, про те, що Бріджет раніше була закохана у Крістіана Річардса, але більше його не кохає.

Мама слухала. Коли я закінчила, вона розпушила моє волосся, притулила до нього обличчя і глибоко вдихнула.

— Що? — запитала я. — Що ти робиш?

— Ти гарно пахнеш, — відповіла вона.

— Я пахну бабусиним милом і шампунем, — сказала я.

— Вони гарно пахнуть.

Ми сиділи так довгий час, відчуваючи тепло і справжність одна одної. Мені подобалося відчувати її поруч, так я почувалася захищеною. Але та шоколадна слина повернулася мені до рота, як у кабінеті Емі. Зрештою, мені треба було поговорити з мамою, інакше я знову застрягла б у всьому цьому. Можливо, назавжди. Для початку я озвучила простіше запитання.

— Чому ти не приїхала на Різдво? Ти навіть не подзвонила.

— Різдво було… це було дуже тяжко.

— Але ж зараз ти тут. Це ж не тяжко.

— Різдво — це… є особливі дні, коли тяжче, ніж завжди… Різдво — мабуть, найтяжчий день. А зараз звичайні дні. Ми можемо почати зі звичайних днів.

Це був час для мого другого питання.

— Ти… — почала я питання. — Чи ти…

— Що, дитинко?

— Ні. Нічого.

— Ні, Обрі, все нормально. Продовжуй.

Я глибоко вдихнула, почекала трохи. Мама також чекала.

— Ти любила Саванну більше, ніж мене?

— О, ні! Обрі, сонечко, вибач. Вибач.

Я відчувала, що її тіло здригається від схлипувань, хоча й не чула їх. Мама притиснула мою руку до своєї щоки, і я відчула, що вона мокра.

— Звичайно, ні. Ти про це думала увесь цей час?

Я не ворухнулася. Не сказала ні слова. Заплющила очі й відчула, як її печаль змішується з моєю.

— А скільки разів я думала про те, що краще б у тебе лишився тато замість мене…

Я відшукала свій голос. Він був слабенький, але промовив:

— Я ніколи цього не хотіла.