З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

— Про що ви говорили з бабусею? — запитала я.

— Про різні речі, дитинко, — відповіла вона.

Мама дивилася у вікно. Я сіла на краєчок ліжка, але дивилася в інший бік — на двері.

— Мамо?

— Так?

— Як ти?

Мама замовчала і довго не говорила.

— Іноді я думаю, що все життя сконцентроване в одному епізоді. Усе до і все після пов’язане з ним, і ми всі зациклилися, застрягли там. Розумієш, про що я?

Я глибоко вдихнула.

— Так, — відповіла я.

— Я застрягла, — сказала мама.

Я розправила руку на верхній ковдрі з клаптиків, втискаючи її в шари простирадл. Здавалося, рука тонутиме в них вічно.

Я також була зациклена. Я була зациклена, коли повернулася додому, сама. Я зациклилася, тому що не могла повернути того, що було, і не могла рухатися вперед, бо не хотіла почати забувати. Але потім з’явилася бабуся, яка змусила мене рухатися вперед. Навіть якщо я не хотіла. А ще в мене є Бріджет і Маркус, які змушують мене хотіти рухатися вперед. Моє життя може розділитися на два через одну мить, але я більше не зациклююся.

— Ти можеш це подолати, мамо, — сказала я. — Ти можеш.

Я взяла її за руку і тримала так, як до того робила бабуся. Я притиснула кожен свій палець, один за раз, до її пальців і чекала потиску у відповідь, але мамин погляд знову був спрямований у вікно.

Я подолала минуле без мами. Можливо, та її частина, що застрягла у минулому, також могла би впоратися без мене. Коли я подивилася на свою руку, яка тримала мамину, побачила, що в мене побіліли кісточки.

— Ліззі, — сказала бабуся. — Я принесла тобі вечерю.

Вона поставила піднос на мамин нічний столик.

Я потягнулася. Я спала, лежачи біля мами, прямо на покривалі, але не пам’ятала, як заснула.

— Ходімо, Обрі, — сказала бабуся.

Я мовчки пішла з нею. Мама помахала мені на прощання.

Коли зайшла в кухню, побачила, що стіл має такий самий вигляд, як і щовечора — тарілки, миски і горщики з їжею. Бабуся приготувала курку, стручкову квасолю, рис і кукурудзяний хліб. І все це пахло просто чудово.

— Все дуже апетитне, бабусю, — сказала я й сіла.

Бабуся була трохи здивована. Зазвичай я не казала їй нічого такого.

— Дякую, Обрі, — відповіла вона. — Дякую.

Бабуся поклала їжу на мою тарілку й передала мені.

Я стала їсти, але моя виделка зависла над квасолею.

Якщо мама повернулася, чи означає це, що все закінчилося? Мені знову треба буде піклуватися про неї і про себе? Чи означає це самотній сумний дім і порожній холодильник? Що, якщо вона забере мене зі собою, але назавжди застрягне в минулому?

Я підняла очі й побачила, що бабуся дивиться на мене, тож наштрикнула стручок і стала повільно пережовувати.

Минуло три уроки, перш ніж я зайшла до невеличкого кабінету за рогом від приймальні.

— Привіт, Обрі. Усе гаразд? — запитала Емі.

— Так… Я тільки… можна перекусити?

— Звісно.

Вона запросила мене зайти і жестом вказала спершу на банку з цукерками, а потім на стілець.

— Сідай і почекай трохи.

Я жувала M&Ms. Емі подивилася на мене, щоб показати, що вона готова мене вислухати, хоча я й не говорила.

— Емі?

— Так?

— Ммм, — я зубами розкришила M&Ms. — Моя мама тут.

Я уважно вдивлялася в обличчя Емі, але не могла визначити, чи ця новина була для неї сюрпризом, чи ні.

— Вона зараз із тобою й бабусею?

— Так.

— Розкажи мені про її приїзд. Ти знала, що вона приїде?

— Ні. Думаю, що й бабуся не знала. Вона просто з’явилася.

— Ти була рада її бачити?

Я дивилася в банку з цукерками і вибирала лише жовті. Одна, дві, три, чотири, п’ять, шість, сім.

— Емі?

— Так?

— Ви думаєте, це означає, що тепер я мушу звідси їхати?

— Чому б ти мусила їхати?

Я набрала жменю M&Ms і закинула