З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

Я роззирнулася, щоб побачити, хто ще чекав у приймальні «швидкої допомоги». Стара жінка, яка плакала. Група старших підлітків, які, мабуть, каталися на лижах, бо були в чоботах, окулярах і куртках. Чоловік, який ходив туди-сюди, сідав на хвильку і знову зривався на ноги.

— Ти нормально? — запитала мене Бріджет.

— Ох. Так, — сказала я, сідаючи біля неї. І тут я згадала. Це їй потрібна була допомога. Це вона могла бути засмученою.

— А ти? Нормально?

Бріджет стенула плечима. Я не мала уявлення, що їй сказати.

Я прокидаюся від глибокого, глибокого сну. Я не в своїй кімнаті. Тут якийсь дивний запах і легкий шум від техніки. Мені трохи важко від ковдр і дуже-дуже тепло, і я готова знову заснути.

Хтось заходить до кімнати. Жінка. Мила й спокійна. Говорить до мене також спокійно:

— Я рада, що ви прокинулися, панночко Обрі.

Мої думки пухкі, як шматки вати. Я легенько дмухаю на них, щоб вони зібралися разом, як хмарки. Я не знаю цієї жінки. Де люди, яких я знаю? Чому я тут?

— Коли знімемо крапельницю, дозволимо тобі піти побачити матір.

Маму. Добре.

Крапельницю?

Мої кінцівки дуже важкі. Я ворушу пальцями рук і ніг. Відчуваю, ніби м’язи рук розтягнені, але було би дуже тяжко витягати їх з-під ковдри.

А як решта?

— Де тато? Я можу побачити тата?

Жінка нічого не каже. Поправляє мені ковдру, підтикаючи з боків.

— Саванна? — питаю я.

Звідкись з-під сонливості в груди б’є паніка.

— Поспи. Не хвилюйся, люба. Тобі просто треба поспати.

Авто. Погнутий метал. Бите скло. Дощ. Кров. Дорога.

— Де Саванна? — кричу я.

Але спокійна жінка дуже поспішає. Швидко йде до іншого боку ліжка, щось підкручує. Я чую, як вона каже: «Дихай глибоко, дихай глибоко, отак, добре». Мої повіки знову стають важкими, і сон здається таким приємним, і нічого поганого не трапилося…

Я почула легенький плач. Денні. Він пхинькав, сидячи у Бріджет на колінах. Вона втупилася в одну точку і ніби не бачила його й не чула.

Я взяла Денні.

— Шшшш, шшш, — шикала я, легенько його колихаючи. — Шшш.

Я лишила Бріджет сидіти і взяла Денні на прогулянку. Ми вийшли із зали очікування в хол. Врешті-решт він перестав плакати, поклав втомлену голівку мені на плече й заснув. Він був важким, і мені було жарко. Може, треба поміняти підгузок? Можливо, у лікарні хтось може мені його дати. Я була майже впевнена, що ми не спакували сумку з дитячими речами.

У холі було кілька автоматів з усякою всячиною. У кишені куртки я знайшла долар і кілька монет — лишилися з тих грошей, що бабуся давала мені на перекуски в школі. Притискаючи до грудей Денні однією рукою, я вкинула гроші в автомат і натиснула кнопки «імбирний ель» і «кукурудзяні палички». Потім повернулася в залу очікування.

— Ось, — простягнула я перекуску Бріджет.

Вона повернулася зі світу, в якому перебувала весь цей час. Подивилася на мене й заплакала. Бріджет устала, обійняла мене, лишаючи мокрі доріжки на моєму плечі. Тож з одного боку був Денні, з іншого — Бріджет, і я тримала їх обох.

Медсестра допомагає мені встати з ліжка. Я відчуваю холодок на спині, стегнах і ногах і розумію, що моя сорочка розчахнута ззаду. Я сама не можу її поправити, тож дозволяю зробити це медсестрі, а потім вона виводить мене з кімнати, униз коридорами, до ліфта.