З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

— Мамо, — знову промовила я.

— Дитинко, — відгукнулася вона, притягуючи мене ближче до себе. Моє обличчя загубилося в її куртці. Вона не пахла мамою, пахла затхлістю й димом. — Вибач. Вибач мені.

Я знайшла нірку в куртці і притиснула носа до маминого светра. Вдихнула глибше і нарешті почула мамин запах — лавандового мила, яке завжди було в нас у ванній. Я стала плакати. Вона була тут, справжня, нарешті.

Але, окрім полегшення, було ще щось — щось темне й важке, що ховалося у моєму шлунку і глибоко в грудях. Мій плач не був плачем, коли ти знаєш, що відтепер усе зміниться на краще. Це було завивання, вивільнення того, що все ще болить, болить так, що не можеш думати. Я припинила думати і все це полилося з мене, вологе й шумне.

Бабуся забрала мене від мами. Сказала м’яко:

— Ходімо, Обрі, ходімо нагору.

Вона підштовхнула мене до дверей. Коли я виходила, мама опустилася на стілець і сховала обличчя в долонях.

— Бабусю, — сказала я.

— Я знаю, дорогенька, знаю.

Її рука вела мене до сходів, у мою кімнату, а потім вона вклала мене в ліжко.

Уранці бабуся постукала в двері моєї кімнати. Я вже прокинулася, лежала на животі, одне вухо притиснула до подушки, а іншим слухала тишу в домі.

— Час збиратися до школи, — сказала бабуся.

— Але ж… — почала я.

— Вона спить, — перебила мене бабуся. — А тобі треба йти до школи.

— Але… може, я…

— Мама буде тут, коли ти повернешся, — сказала вона.

Моє мовчання говорило за мене.

— Я обіцяю, — сказала бабуся, кладучи руку мені на плече. — Я нікуди її не відпущу.

— Як я можу знати? — запитала я.

— Чи дозволила я тобі піти?

Я втиснула голову в подушку.

— Ну добре, досить. А тепер збирайся.

Бабуся пішла. Я встала і вдягнулася.

Вона повернулася через десять хвилин, щоб перевірити, чи я збираюся, і побачила мене біля зачинених дверей гостьової спальні.

— Ходімо, — сказала вона.

Унизу бабуся спостерігала, як я натягаю зимові речі, і вручила мені гарячий, запакований у фольгу сніданковий сандвіч.

— Твій обід у наплічнику, — сказала вона.

Я заціпеніло стояла біля дверей.

— Ми сьогодні поговоримо — вона і я, — сказала бабуся. — Коли ти повернешся, усе буде не так, як минулої ночі.

Я стенула плечима.

— Гаразд. Я… Я буду в школі, так що, якщо щось…

— Усе буде добре. Побачимося після школи, — сказала бабуся і перевела погляд на вікно. Я також подивилася і побачила, що під’їжджає автобус.

Дуже повільно я йшла газоном.

— Обрі! — покликала Бріджет. Вона поспішала, щоб мене наздогнати. Я не повернулася і не привіталася. Вона зупинилася біля мене.

— Що таке? — запитала Бріджет.

— Моя мама тут.

Після найдовшого у світі шкільного дня автобус нарешті привіз мене до бабусі.

Старе авто, те, що раніше було татовим, стояло на заїзді.

— Ммм, па, Обрі, — сказала Бріджет.

Вона підійшла зі мною до старої оранжевої машини. Я поклала руку на багажник. Він був брудним, і на рукавицях лишився шар бруду.

— Це означає… Вона приїхала тебе забрати?

Я терла рукавиці об джинси, щоб спробувати їх відчистити. Я ковтнула.

Бріджет провела мене до ґанку.

Я зайшла в будинок. Там було дуже тихо.

Я пройшла на кухню. Поставила на підлогу сумку, зняла куртку й чоботи і взяла крекери з сиром, тарілку з якими бабуся лишила для мене на столі. Після того, як я дожувала, що було непросто, бо в роті було дуже сухо, я піднялася нагору і пішла в кінець коридору. Мамині двері були відчинені, і бабуся сиділа біля неї на ліжку. Вони трималися за руки і тихенько говорили. Я трохи штовхнула двері, щоб вони заскрипіли і попередили про мій прихід.

Вони обидві обернулися. Бабуся поплескала маму по руці і встала. Вона підійшла до дверей і кивнула мені.

— Я покличу тебе на вечерю, і не забудь про домашні завдання, — прошепотіла вона. Я кивнула.

Я повільно підійшла до ліжка. Мама була в бабусиній піжамі. Вона мала смішний вигляд, бо вдома завжди спала у великих футболках. Думаю,