З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

Коли до нас зайшла мама Бріджет, вона здивувалася, що ми все ще валяємося.

— Сонечко, що трапилося? — запитала вона в Бріджет.

— Гмм, — пробурмотіла Бріджет. — Нічого.

— Мамо, йди сюди, — покликала з кухні Мейбл.

— Хвилинку, — крикнула мама. — Бріджі, нумо перевіримо, чи немає в тебе температури.

Бріджет підставила мамі лоба.

— Не думаю, що в тебе температура.

— Мамо! — знову покликала Мейбл.

Мама запитала в Бріджет:

— У тебе нежить?

У мене заболів шлунок. Може, саме я тут була хвора.

Я встала.

— Пограймося в щось, Бріджет. Щось справді довге й гарне.

Бріджет кивнула, а її мама пішла, гукаючи до Мейбл:

— Вже йду!

Ми розклали «Монополію». Прочитали інструкцію, перевірили наявність всіх елементів гри і, про всяк випадок, взяли калькулятор. Я вирішила бути банкіром, а Бріджет — видавати картки нерухомості. Ми грали й грали, і я думала лише про «Монополію», про маленького песика, якого я пересувала по ігровому полю, і про готелі, які будувала на жовтих клітинках. І в результаті я виграла.

Мені наснилося, що я її чую. Вона говорила зі мною… ні… про мене. Але з ким вона говорила? З татом?

Годинник на нічному столику показував 10:15. Цифри були надто чіткими, як для сну… 10:16. 10:17. І я все ще могла її чути.

— Мені треба її побачити, — сказала вона.

Мене. Їй треба мене побачити.

Хтось іще говорив — спочатку тихо, а потім голосніше.

— Ні, не зараз. Ти не будеш її будити.

Це була бабуся, вона сердилася. Я відчувала, як її голос наповнює будинок і трясе мене.

Це взагалі не був сон.

Я скинула покривала і побігла до сходів. Стояла там, слухала, а серце вистрибувало з грудей.

Унизу стояла моя мама.

— Мамо, — прошепотіла я. Але мої ступні були приклеєні, приклеєні до старої порепаної дерев’яної підлоги у бабусиному будинку.

— Я її матір. Мені треба її побачити, — тепер вона просила.

— Ти не можеш піти від дитини, а потім отак просто повернутися! Життя Обрі нарешті трохи впорядкувалося. Ти можеш почекати до завтра, щоб її побачити, а потім вона піде до школи.

Мама не вимовила жодного слова.

Бабуся щось впустила на підлогу.

— Ти її покинула! — кричала вона.

— Я знаю, — сказала мама ледь чутним голосом. — Але тоді я не знала. Не знала. Не думала. Я цього не пам’ятаю.

Я перестала дихати.

Про мене забули. Але вона не лишала мене навмисне. Вона не знала.

Я чула, що бабуся знову говорить, але не могла зрозуміти, що саме, зауважила лише сувору інтонацію.

Бабусю, не сердься на неї, ти не розумієш.

— Мамо, — видихнула я. Вона ніколи б мене не почула, таким слабким був мій голос.

— Дозволь її побачити! — тепер мама майже кричала. — Ти не можеш ховати її від мене!

Але саме бабуся про мене піклувалася. Саме вона згадала про мене, знайшла мене і щодня переймалася тим, чи в мене все добре. Мама також не повинна на неї кричати.

Тепер вона тут. Вона повернулася до мене.

Це мало щось означати.

Ступні нарешті відклеїлися.

— Я йду! — я доклала всіх зусиль, щоб закричати, але легесенькі слова попливли геть, поки я бігла вниз.

Я стояла у дверях кухні, кліпаючи від яскравого світла.

Бабуся видавалася розлюченою, коли мене побачила. Її обличчя було яскраво-червоним, очі блищали, губи міцно стиснуті.

Але мама вже пішла мені назустріч.

У неї також було червоне обличчя й вологі очі. Її шкіра була втомленою і сильно натягнутою, хоча раніше була м’якою й ніжно-оксамитовою, а її темне волосся, завжди довге й гарне, тепер було коротке й жорстке. Я не впізнала також ні її одягу, ні чорної зимової куртки.

Вона зупинилася, коли підійшла до мене. Поправила моє волосся. Коли мамині пальці торкнулися моєї шкіри, вона ніби пробудилася після довгого сну.

Мама дивилася на мій шрам. Про який ніколи не зможе забути, який ніколи