З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

— Та ні, нічого. Гм… На добраніч. Веселого Різдва. Я йду спати.

Підйом сходами був повільним і довгим. Ще лишалося завтра. Вона могла б приїхати завтра. Вона мусила.

— Обрі, сонечко, пусти Саванну першою. Вона така схвильована і так цього чекала.

Я також чекала. Добратися нарешті до подарунків, які аж висипаються з-під ялинки! Я чекала, поки всі попрокидаються, поки мама зробить каву, поки ми з Саванною з’їмо пластівці, які нам зовсім не хотілося їсти. Здається, що я ніколи не дістануся до цих подарунків.

— Уже Різдво. Вставай, серденько, — бабуся легенько потермосила мене.

— О, — сказала я. — О!

Я скинула ковдру на підлогу і вистрибнула з ліжка. Побігла сходами вниз.

Поглядом пробіглася по родичах, які пили каву й їли пісочний пиріг. Її все ще не було.

Мене наздогнала бабуся з халатом і шкарпетками в руках.

— Цього ранку холодніше, ніж ти думаєш, — сказала вона, поки я вдягалася.

— Сонечко, іди сядь біля мене, — попросила тітка Мелісса.

Я сіла на бильце дивана поруч із нею. Вона витягла моє волосся з-за коміра халата, про що я не потурбувалася, коли вдягалася.

— Візьми трохи мого пирога, — запропонувала вона, даючи мені тарілку. Я відділила малесенький шматочок і з’їла.

Стіл підсунули до стіни, і він тепер стояв навпроти ялинки. На ньому було три фотографії: Саванни, тата і мами. Біля фото тата й Саванни стояли свічки. На стіл поклали кілька листівок і маленьких подаруночків.

Я дивилася на це і наказувала собі нічого не відчувати.

Цього ранку я виконувала всі дії автоматично — мої руки робили те, що мали робити. Я розгорнула подарунки. З’їла пиріг. Випила гарячий шоколад. Обіймала й цілувала родичів у відповідь на їхні обійми й поцілунки.

Щойно випадала нагода, я підходила до вікна і виглядала. Підходила до дверей і відчиняла їх. Де ж вона?

Дядько Девід побачив, що я знову стою біля вікна.

— Агов, — гукнув він мені. Та я не відвернулася від вікна, тож він спробував іще раз: — Обрі, іди сядь біля мене.

Я вмостилась біля нього на дивані: залізла з ногами і поклала голову йому на груди.

— Різдво може втомлювати, — сказав він. — Відпочинь трохи.

Я пробувала сидіти з розплющеними очима й чекати, але дядько був правий. Я була втомлена.

Тітка Кетрін розбудила мене о четвертій — перед різдвяною вечерею. Я помотала головою, намагаючись прокинутися, і вона лишила мене на дивані, де я спала. Я стала придивлятися й прислухатися до того, що відбувалося навколо. З їдальні чувся брязкіт тарілок і склянок, зрідка — сміх. Яскраве світло не вмикали. Сонце сіло ще до того, коли закінчили вечеряти. Різдво завершувалося.

Телефон. Може, вона подзвонить побажати веселого Різдва. Може, саме так мало бути. Може, я не того чекала.

Я пішла в порожню кухню. Підсунула стілець до тумбочки з телефоном, сіла, поклала голову на тумбочку й стала чекати.

Мене знову знайшла тітка Кетрін. Принесла мені вечерю. Шинку, щось і ще щось. Я не придивлялася.

— Ти маєш поїсти хоч щось, — сказала вона турботливим голосом.

Я не відповіла, і вона повернулася в їдальню.

На кухню прийшла бабуся, підсунула до мене стілець, щоб дивитися на мене очі в очі. Вона дуже уважно вдивлялася в мене, потім встала, відчинила шафку. Відкрила записник. Витягла звідти папірець. Дала мені. Телефонний номер.

— Ось. Подзвони їй.

— Ні.

— Ти хочеш із нею поговорити.

— Ні.

— Обрі…

— Ні! — закричала я. — Усе має бути не так!

Бабуся зітхнула.

— То скажи мені, як має бути?

— Вона мала приїхати до мене! Або хоча б подзвонити і побажати веселого Різдва!

— Ми також їй не дзвонили, — сказала бабуся. — Люба моя, якщо її тут немає, значить, вона ще не готова приїхати. Якщо вона не дзвонить, значить, ще не готова говорити. Мені справді дуже шкода. Якщо хочеш, будь ласка, спробуй, ось номер телефону.

Але я не хотіла пробувати. Я не мала хотіти пробувати. Вона — мати. Це її робота — пробувати.

— Я її ненавиджу, — сказала я. І пішла з кухні.

Різдво завершилося.

~ ~ ~

Любий маленький Ісусе!