З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

Я підняла кульки і стала розвішувати їх на ялиночках.

— Гей! — почула я голос.

Обернулася.

— Привіт, Бріджет, — сказала я.

— Що ти робиш? — запитала вона.

— Прикрашаю, — відповіла я.

На обличчі Бріджет з’явився вираз, як у мами, коли вона каже: «Де твої рукавиці? Повідморожуєш пальці!».

Я повісила останню кульку, витягла з кишені рукавиці і вдягнула їх. Вираз на обличчі Бріджет знову став нормальним.

— Я хотіла побажати тобі веселого Різдва, поки ми не поїхали, — сказала Бріджет. Вони збиралися на Різдво до родичів. — Але побачила, що ти йдеш із будинку. Я кликала тебе, але ти не чула, тому я пішла за тобою.

— Я справді не чула, — спробувала виправдатися я.

— Я принесла тобі подарунок. Веселого Різдва!

Бріджет тримала пакунок. Я взяла його. Мабуть, вона сама запаковувала, бо червоний і золотистий папір був нерівно зігнутий.

— О, дякую. А я ще нічого тобі не приготувала, — зізналася я. — Я ще не купувала подарунків.

— Усе нормально. Мама брала мене зі собою на закупи. Це всього лиш книжка. Розпакуєш пізніше, — Бріджет обернулася, щоб подивитися на ялинки. — Вони такі милі з прикрасами.

— Треба вертатися, — сказала я. — Поки дорослі не переполошилися.

— Так, я не мала б бути так пізно в лісі, — погодилася Бріджет. Трохи постояла, а потім додала: — З тобою все гаразд, Обрі, правда?

Я рушила в напрямку будинку, Бріджет пішла за мною.

— Ти сердита через Різдво?

— Мама сказала, що Різдво цього року може принести тобі більше суму, ніж радості. Мені було б важко радіти, коли насправді сумно.

— Ти можеш пройти через усе це і бути щасливою. Я збираюся бути щасливою, коли…

— Коли що?

— Нічого, не переймайся.

Про бажання нікому не можна розповідати, інакше вони не здійсняться.

Ми вийшли з лісу і вже бачили наші подвір’я.

— Що ж, веселого Різдва, Обрі, — сказала Бріджет, обіймаючи мене.

— Веселого Різдва.

Передріздвяного ранку ми снідали чорничними кексами і гарячим шоколадом. День напередодні Різдва завжди здається найдовшим днем у році. Я грала в настільні ігри і дивилася кіно з моїми кузинами, але продовжувала виглядати у вікно. Мені хотілося снігу. Якби пішов сніг, це означало б, що чари Різдва працюють, як і має бути.

На вечерю бабуся приготувала яловичу вирізку з горошком і картопляним пюре.

Потім треба було йти до церкви, тож я вдягнула своє червоне плаття. Тітка Кетрін накрутила гарячою плойкою волосся Медісон, Сарі, а потім і мені також. Вона припідняла кучері шпильками і зав’язала зверху чорну стрічку, що було дуже схоже на пов’язку.

— Ти маєш чарівний вигляд, — сказала мені тітка Кетрін. — Біжи збирайся.

Я вдягнула гарне пальто і тонкі чорні рукавички. Це справді приємне відчуття — знати, що ти вся така гарненька. Правда, я не розуміла, як зможу висидіти всю месу, знаючи, що, коли повернусь, тут може бути мама.

Їхати довелося трьома машинами. Меса була страшенно занудна. У програмці я прочитала, що ця меса також називається Урочисте нічне чування Різдва.

— Що таке чування? — пошепки запитала я в бабусі. Чудово, що бабуся вважає, що це нормально, коли діти питають про щось у церкві.

Вона прошепотіла у відповідь:

— Чування — це коли ти не спиш і спостерігаєш. Мається на увазі, що ми мали б усю ніч чекати на Ісуса.

Думаю, я зрозуміла ідею чування, хоча й не передбачалося, що Ісус нам покажеться.

Усі в маминій родині були католиками, але тато був баптистом, тому батьки брали нас на пресвітеріанські служби. Тож я сиділа і просто слухала молитви. Я, звісно, знала «Отче наш», але інші молитви все ж трохи відрізнялися. Від тепла, гарної музики і м’якого світла свічок мене стало хилити на сон, але я була готова їхати додому. Мама може бути там, коли ми приїдемо.

Коли ми повернулися до бабусиного дому, я не могла сказати, чи з’явилася за час нашої відсутності ще одна машина, бо їх і так було багато, але нашого старого авто точно не було. Може, вона приїхала іншою машиною. Я поперед усіх злетіла на ґанок, розчахнула двері і забігла всередину. Засапуючись, я оглянула усі кімнати на першому поверсі, але її ніде не було.

Серце шалено гупало, коли я стояла біля дверей і намагалася вирівняти дихання.

— У чім справа, люба? — запитала тітка Мелісса, яка зайшла зі сплячою Клої на руках.