Краще сидіти вдома... - Аліна Миколаївна Болото

— Повернемося?

Світлана нічого не відповіла, але рушила вперед. Головний продовжував чітко витримувати дистанцію у два кроки, Тайфун відставав від нього на п’ять, а конвоїри давали своєму підопічному не більше трьох кроків волі, продовжуючи уважно стежити за кожним його рухом. Стогін повторився. Свєтка витягнула шию:

— Може, там когось привалило?

Тайфун із сумнівом похитав головою, але сказати нічого не встиг, тому що Світлана раптом ойкнула й кинулася бігти. Довгі руки зетага піймали порожнечу:

— Стій!

Конвоїри, про всяк випадок, вчепились у птерода, а головна примара кинулася в погоню.

Наприкінці галереї, там, де був тупик, гігантська членистонога тварюка терзала людину. Розмірено піднімалися й опускалися лапи, що закінчувалися пазурами, але людина ще боролася. Світлана летіла вперед усе швидше й швидше, не чуючи нічого, крім виття-стогону, що рвав душу. Впасти на голову тварини, вчепитися в очі, а потім… Що буде згодом, вона не думала, головне — встигнути!..

— Свєтко! — Тайфун вдало відшвирнув одного зетага, але другий попав йому під ноги.

Світлана вже була за два кроки від тварюки, але тут уперед вирвався зетаг. Руки зі свистом розрізали повітря. Перший удар впав на спину членистоногого, ламаючи її, як яєчну шкарлупу, мнучи хітиновий панцир, трощачи шипи й пластини дзеркальних лусочок. Другий удар остаточно умертвив людину, обірвавши протяжний стогін. Позаду щось загуркотіло, але Світлана не обернулася.

Вона з жахом дивилася на агонію невідомої тварини, на безладне мелькання лап і на завмерлу нерухомо людину.

— Убивця! — прошепотіла вона майже беззвучно.

Головний зетаг обійшов чудовисько, нахилився над людиною й підняв… порожній одяг. Жменька соломи, ось і все, що залишилося лежати на підлозі. Примара обнишпорила кишені й торжествуючи показала Світлані невеликий білий кубик, грані якого відразу потемнішали:

— Ключ! Могутність десь поруч. Може тут?

Зетаг заглянув в отвір колодязя, що зникав у безодні, у якій, мабуть, і ховався звір.

— Ми відшукаємо його, правда ж, провіднику? Адже я не порушив закон, я йшов за тобою, провіднику! А ті… відстали.

«Відстали?» Світлана оглянулася.

Стіна, така, як скрізь: світла, з прожилками тріщин. Тільки земля під ногами ще ледь-ледь здригалася, та щось глухо рокотало на тому боці. Не було більше коридору, не було Тайфуна, Васька, зетагів… Залишився кам’яний мішок з колодязем, здихаюча тварина, трішки ганчір’я й головна примара. Все.

І тоді Свєтка потягнулася, як кішка, всім тілом, відчувши кожен м’яз, кожну клітинку. Тіло було слухняне, як натягнута тятива. Танцюючим кроком вона наблизилася до зетага й заглянула в його тьмяні очі, потім обережно торкнула пальцем сіру грань кубика… Потім ударила долонею по руці зетага! Кубик слухняно здійнявся в повітря, затримався на секунду й ковзнув у чорну пащу колодязя. Примара автоматично зробила хватальний рух, але рука його раптом виявилася закоротка. Кубик проїхав своїм шляхом.

— Жовта жаба! — Світлана відкинула з чола закублане волосся й повторила майже ласкаво: — Жовта жаба, що уявила себе богом.

Зетаг справді зжовк. Його страшні руки, збираючись обхопити шию жертви, скинулися, але Світлана відскочила назад:

— Іди сюди, моя радосте! Іди, я чекаю! — вона підняла рукав куртки, погладила браслет Орві й поманила примару: — Ну, що ж ти?

Зетаг знову клацнув руками, як гігантськими клішнями, хапаючи порожнечу. Світлана розсміялася, і цей сміх дивно пролунав у тиші підземелля:

— Ну, що ти зволікаєш, пане небіжчику?

Зетаг заревів, завдаючи удару в те місце, де щойно стояла Світлана. Зі стелі посипався пісок.

Гнучка й моторна, як древня мисливиця, Свєтка кружляла й кружляла на краю провалля, але зетаг теж був обережний і хитрий. З кожним новим змахом його руки пролітали все ближче й ближче від дівчини. Піт струмками збігав по Світланиних щоках, на ходу вона скинула з себе куртку, залишившись в одному светрі. Гра ставала небезпечною. З кожним новим колом Світлані було все сутужніше й сутужніше розраховувати рухи, до того ж, заважала звірина туша, що розкинула лапи на половині площі підлоги. Один раз зетаг майже дотягнувся до Світланиного волосся, і вона лише дивом встигла відкинути голову.

— Ну, малюче, ходи до мене!

Ковзний удар зачепив її плече, і ребро зетагової долоні, ніби ножем, зрізало жмут рукава разом зі шкірою.

— Любоньку, я чекаю тебе!

Наступний удар мав рознести Світланину голову, але дівчисько відхилилося, і зетаг глибоко ввігнав руку в стіну. Він заричав і рвонувся, щось сухо клацнуло, рука відірвалася від плеча й залишилася стирчати, по лікоть увіткнута в павутину тріщин.

Вигляд однорукого зетага змусив Світлану позадкувати й зачепитися за ганчір’я, що валялося поруч із тушею… Новий удар збив її з ніг. Свєтка відлетіла до самого краю колодязя й відчула крізь светр крижаний подих пітьми.

Зетаг підійшов ближче й зупинився. Щелепа в нього