Краще сидіти вдома... - Аліна Миколаївна Болото

Кіт повів носом убік поваленої статуї й зажадав, щоб птерод її підняв. Тайфун із зусиллям перекинув богиню на спину, і зі Світланиною допомогою абияк притулив обезголовлену грекиню до стіни. Богиня норовила завалитися на бік, але птерод цей намір припинив, підперши її для стійкості товстою гілкою.

Під час операції Васько давав поради, щоправда, звіддалік. По закінченні він нашвидку пробубнів довгу й досить нерозбірливу фразу, звелів Світлані зняти браслет й одягти його на витягнуту у вимогливому жесті руку статуї.

Світлана взялася за браслет не без сумніву, але він знявся напрочуд легко. Грекиня прийняла дарунок спокійно, як і личить мармуровій богині, хіба що ледь-ледь покосилася від Світланиних зусиль.

— Чого ти хочеш від Могутності? — запитав кіт у птерода.

Тайфун знизав плечима:

— Як ти мені набрид, Васько! Голову морочиш! Я ж тобі не Орві, щоб думати за всіх і вирішувати за всіх. Навіщо мені Могутність? Сам сказав, що в мені є крапля ультуни, чого ще?! Кінчай цю історію.

— Прийнято, — сказав кіт.

Мрячив дрібний дощ. Ліворуч смутно маячили корпуси новобудови, праворуч починався величезний пустир, перерізаний залізничним насипом: тягли нову вітку до машинобудівного заводу.

— Мій корабель! — викрикнув Тайфун радісно.

— Де? — Світлана здивовано роззирнулася навсебіч.

— Он там!

— Не бачу.

— Природно, я встановив захисне поле. Бракувало ще роззяв зібрати.

Кіт гидливо обтрусив лапу, обійшов калюжу й сів, акуратно розклавши на сухому місці хвіст:

— Історія закінчена. Мчи на свою базу.

Птерод повернувся й пішов, не оглядаючись.

— Таю!

Тайфун зупинився.

— Топай-топай, не зважай, — порадив кіт. Щоб не заридати вголос, Світлана вчепилась зубами в рукав свого багатостраждального светра. Її били дрібні дрижаки. Тайфун оглянувся через плече:

— Ти змерзла?

— Звичайно, змерзла! — буркотливо відгукнувся кіт. — Босоніж, в одному светрі й тоненьких штанях. Був би ти людиною, теж змерз би під дощем. Лети хутенько, а ми додому в тепло відправимося!

Тайфун засумнівався.

— Ти не пхикай! — заспокоїв кіт хазяйку. — Іти не довго: до першого міліцейського поста.

Світлана навіть тремтіти перестала:

— До чого тут міліція?

— Та сто п’ятдесят дев’ята година минає, тебе більше тижня вдома не було! Вся міська міліція шукає.

— Як більше тижня? Тільки друга доба…

— Це там друга, а тут — більше тижня!

— Боже, що діється вдома! — Світлана повернулася й побігла вбік міста.

Але не встигла пробігти й декількох кроків, як налетіла на Тайфуна. Птерод стояв, низько нахиливши голову, і дивився під ноги:

— Я хотів це… попрощатися…

— Виженуть тебе з Патруля, — похмуро напророкував кіт і почухав за вухом.

Зовсім втратити розум Свєтці я не дав. Улаштував невеликий розряд з іскрами, так що союзничків розметало в сторони. Тайфун навіть не пручався, коли я оселяв його в корабель, зрозумів, що проти ультуни не попреш. Стартував, як миленький.

Удома хазяйці моїй влетіло неабияк, але й по заслузі: треба записки писати, коли на справу вирушаєш. Якби не моя передбачливість, батьки взагалі б з розуму зійшли! Добре, я матері в село телеграму відправив: «Я його люблю, не шукайте мене. Світлана». По моргах, у всякому разі, вони її не розшукували. Щодо міліції я просто настрахав, щоб додому скоріше бігла: про міжзоряного терориста дільничний Степанівні не повірив. Справа скидалася на звичайний сімейний скандал. Степанівна разом з громадськістю будинку на весь голос затаврувала сучасну молодь і взяла під сумнів моральний облік Світлани Дудар.

У Свєтки вистачило розуму від телеграми не відрікатися, ляпас вона стерпіла мовчки, у пояснення не вдавалася, день у сімействі Дударів завершився спільними риданнями жіночої половини. Батько взагалі вирішив за краще в дамські розмови не втручатися…

— Нащо ти це затіяв? — Світлана звісилася з тахти, щоб подивитися на скрученого калачиком на м’яких домашніх тапочках кота. Ситий і задоволений Васько ліниво підняв голову:

— Винятково з цікавості. Перевіряю деякі теорії.

— Ну і негідник же ти!