Краще сидіти вдома... - Аліна Миколаївна Болото

— Киць-киць! — покликав Юм. — Ходи сюди.

— Мені й тут непогано! — Кіт зник за дверима.

— Не бійся, не зачеплю.

— Зачепив один вже! — із загрозливою міною повідомив Васько, знову з’являючись на порозі. — Ну гаразд, скажу, а то ви від цікавості лопнете. Ти, Свєтко, пам’ятаєш, мене не було чотири дні?

— Ще б пак, я думала, тебе Степанівна отруїла.

— А перед цим ти що робила? Мовчиш? То я нагадаю: ридала в подушку й смикала мене за хвіст.

— Брешеш!

— Не брешу. Щоправда, смикала легенько. У той день тебе з ранку переслідували неприємності. Погиркалась із класною через те, що не змовчала. Дорослі не люблять, коли їм заперечують. Вона обізвала тебе шмаркачкою, а ти у відповідь ляснула дверима. Краща подруга порадила тобі не лізти на рожен, тому що в класної є тисяча способів зробити капость, а ти поки всього-на-всього людиноодиниця шкільної статистики. Ти обурилася, а подруга розсміялася у відповідь і сказала, що казочки про людську гідність придумані для дуреп, схожих на тебе. Якщо в тата з мамою мало грошей, тобі краще сидіти тихо й не витикатися.

Коли ти поверталася додому, тебе мимохідь образив якийсь хлопець. Тобі хотілося плюнути в його нахабну пику, але ти боялася. Адже ти боягузка, Свєтко. Вулиця була пустельна, сили нерівні, і ти пішла далі, вірніше побігла, а зло посміхалося в спину. Ти пам’ятаєш?

— Замовкни!

— Я завжди мовчав. Ти скаржилася мені, бо я мовчав. Тим і подобався тобі. Ти смикнула мене за хвіст, сказала, що світ огидний і немає сили терпіти його. Тоді я вирішив занедужати, а ще краще зникнути. Ти шукала мене чотири дні й забула про власні неприємності. Це було трохи неочікувано, я ніяк не розраховував, що ти настільки прив’язалася до власного кота…

Мармуровий осколок, що потрапив Світлані в руки, врізався у двері над котячою головою, відлетів убік і завмер серед різнобарвних друзків скла на підлозі (вікно, що постраждало від ревіння десятилапа).

— Дякую, — сказав кіт, навіть не кліпнувши оком. — Це по-диявольському приємно, коли про тебе турбуються. Тим часом птерод страждав, сидячи на своїй базі. Ти думав, ніхто не побачить зміни кольорів? Та ти був сірий, як миша! А потім ще й зеленів… Кому все це треба?

База, вахти, а далі що? Ти ж ненавидиш службу. У тебе чотири стягнення тільки за останній сезон! Ти щось доводив, але кому? Собі чи що? Собі ти все пояснив ще в рідній печері, коли тебе визнали дефективним за черговий невластивий нормальним птеродам вибрик.

— Звідки цей гад стільки знає? — запитав Тайфун із щирим здивуванням.

— Так я ж ультуновий, любчику! Я ж стовідсотково ультуновий! Я зрозумів, у чому суть проблеми й зробив висновки. Це я підсунув зетагам браслет Орві разом з відповідною інформацією.

— Усе-таки я його вб’ю, — тихо сказав Тайфун.

Ха-ха! Я витер лапою вуса й пішов у своїх справах.

— Я хочу додому, Таю!

Птерод похмуро мовчав. Він обстежив хол, ґанок, доріжку й ніде не знайшов слідів Переходу. Перекручена реальність не збиралася відпускати бранців.

— Треба помиритися з Васьком: він, напевно, знає…

Птерод видав якийсь дивний звук, схожий одночасно на свист і на дзенькіт дзвіночка.

— Між іншим, у всьому Будинку немає ні крихти їжі, — повідомив кіт, з’являючись у прорізі розбитого вікна. — І води теж!

Васько зник, перш ніж хмара із Дзяндзо доповзла до вікна, і знову просунув мордочку в двері:

— Звичайно, птероди можуть довго на автономії протягнути, а от люди слабші…

— Чого ти хочеш? — прямо запитав Тайфун, повертаючи собі вигляд невловимого Юма.

— Будинок Орві — це не стільки витвір Орві, скільки самонастроювальна система. Розшукав Могутність — іди, не знайшов — сиди тут.

Світлана зовсім знітилася:

— Знову в підземелля лізти?

— Нікуди лізти не треба. Код я знаю, вступаєте в контакт із Могутністю й забираєтеся на всі чотири сторони!

— Згодний.

Світлана зрозуміла, що зараз усе закінчиться, зраділа… а потім розстроїлася. Коли Тайфун рушив до дверей, вона квапливо засунула до кишені осколок кольорового скла й шматочок мармуру, яким так і не влучила у Васька. Їй хотілося мати матеріальний доказ існування Будинку Орві, але взяти щось крупніше просто не ризикнула. Раптом на кордоні Переходу є митниця?

Небо вже сіріло, але сонце ще не з’являлося. Старий парк дихав нічним туманом, а пісок доріжки був вологим від роси. Світлана