Краще сидіти вдома... - Аліна Миколаївна Болото

Ледь помітні коливання стихли, головна примара повернулася до провідника:

— Ти завела в пастку!

Світлана побачила, як засмикалися довгі білі пальці й зрозуміла, що це смерть.

— Таю! — несамовито скрикнула вона, задкуючи від зетага.

Тайфун рвонувся було на допомогу, але конвоїри зависли в нього на плечах. Полетіли іскри. Птерод оскаженів, однак примари тримали чіпко.

— Я зараз! — Тайфун зібрав усі сили, відірвав одного зетага від землі, але відразу відчув на горлі кощаві пальця другого. Птерод захрипів і звалився на коліна.

— Таю! — молила Світлана.

Головний зетаг насувався, жовтіючи на очах і сухо поклацуючи кісточками пальців:

— Провідник Орві не має брехати. Провідник? — Світлана спіткнулася об залізну рукавичку, ледве не впала… — Провідник?!

— Це ви брешете! — заявила вона мужньо. — Ви не виконали основного закону!

Головний зупинився, пику його спотворила моторошна гримаса:

— Якого?

Світлана підняла й показала йому рукавичку:

— Ви не повинні були його вбивати! Я, провідник, відійшла від нього, а ви, замість того щоб іти за мною, напали! Це ваша помилка, а не моя! Я ні за що більше не відповідаю. Ви не отримаєте Могутності!

Примара заскреготіла зубами, руки її то подовжувалися, то коротшали, лице спотворювали судоми.

— Гаразд, — сказала вона нарешті. — Веди далі.

Усе-таки вона недарма хазяйка ультунового кота! Моя школа. Викрутилася. Втім, вона має рацію: зетаги справді порушили закон руху за Могутністю. Якщо ви вже нап’яли на неї цей дурний браслет, то топайте за нею слід у слід! Залізного дурня знищувати не варто було, коли вже вони розійшлися зі Свєткою більш-менш мирно: звідси почалося роздоріжжя реальності. Не знаю як, але події обернулися б сприятливіше для шукачів Могутності, якби не ця сутичка.

Турбує мене Тайфун: і чого б це він іскрами розкидався, до добра чи навпаки? Чи то до нього сила повертається, чи то остання енергія втікає? Втім, мені-то що, із силою або без неї — риби він однаково дістати не може! По-моєму, востаннє я їв тиждень тому?

Головна примара вибралася з ями самостійно, Світлані подав руку побілілий, як зетаги, Тайфун. Дівчині дуже хотілося оглянутися, але вона боялася привернути увагу примар до нечіткого силуету біля  стіни, і тому себе пересилила.

Перехід кота Васька до стану розумного союзника вселив у Світланину душу надію на щасливий кінець авантюри. Звичайно, Свєтка пам’ятала про ультунове походження свого кота, але весь цей час він поводився, як звичайна свійська тварина, до того ж нахабнувата. Його двійника, справжнього кота Васька, терміново довелося дарувати подрузі, тому що поява ультунового конкурента ввела бідолаху в меланхолію. Ультуновий негайно захазяйнував у квартирі на повних правах: свіжа риба, регулярні прогулянки й тепле містечко на тахті.

Що таке ультуна? Цього не знав навіть патрульний сто сорок сьомого сектора, який мав безпосереднє відношення до появи ультунового створіння у Світланиному домі. Досить сказати, що ультуна існує, і з неї можна зделявувати абсолютно все, навіть кота.

Васько став настільки звичною частиною довкілля, що Свєтка не здивувалася, виявивши його в трамваї, адже кіт частенько супроводжував хазяйку в походах по місту. Тільки по-людськи дотепер не говорив… Утім, ніхто від нього цього й не вимагав! Хоча Світлана й не оглядалася, вона була впевнена: кіт крадеться слідом — один раз він уже дряпався по стрімкій стіні й досить вдало. У Світлани різко покращився настрій, і вона дозволила собі звернутися до головного зетага:

— Ви не скажете, котра година?

— Сто сорок четверта.

Здивовано хмикнувши, Світлана вирішила не перепитувати. За її припущеннями зараз мала добігати друга ночі.

Іти стало важче: якщо дотепер шукачі Могутності спускалися, то зараз доводилося підніматися. Помітно розширився коридор, хоча решта залишалося по-старому: білясте світіння стін, поцяткованих тріщинами, й міцне трамбування земляної підлоги. Місцями вона чомусь була теплішою, місцями холоднішою, але загалом цілком терпимою для босих ніг.

Після двох поворотів коридор розділився на дві абсолютно однакові галереї, і Світлана засумнівалася, яку вибрати. Подивилася на Тайфуна, але він мовчки знизав плечима. Птерода більше турбувала відстань, на яку йому дозволяли віддалятися конвоїри, і ті вигоди, які він збирався з цього здобути. Птерод теж підбадьорився, незважаючи на невдалий результат сутички, перестав гнутися в три погибелі й заощаджувати дихання.

Дівчина повернула праворуч. Кроків через сорок з’явився незрозумілий звук: чи то стогін, чи то виття, жалібне, надривне. Він прокотився тунелем, змушуючи ледь помітно подригувати стіни, і затих. Світлана зупинилася.

— Там хтось є, — сказала вона головному зетагу.