Краще сидіти вдома... - Аліна Миколаївна Болото

Свєтка з дитинства боялася підземель і не любила навіть бабусин льох, у якому зберігалися баночки з козячим молоком. Під землею людина почувається в пастці: пласти, що нависають над головою таять погрозу, стіни дихають вогкістю й тліном. Старі підземелля підступні, у них збирається мертвий газ або живі змії, стелі їх ненадійні й загрожують обвалом, а під підлогою ховаються пастки й бездонні прірви. Все це Світлана пам’ятала, але позаду йшли зетаги, примари, самі подібні до підземелля. Напевно, слід було б героїчно вмерти, але не дозволити зетагам шукати Могутність!.. Однак умирати не хотілося. Навіть героїчно. І ще одна маленька деталь: Тайфун. Патрульного збиралися прикінчити тут же, у кімнаті — цей вирок Світлана прочитала на безпристрасних обличчях живих мерців. Розпач поглинув її, але раптом настало осяяння. Браслет! Прокляте кільце намертво приліпилося до зап’ястя. Світлана вчепилась зубами в білий метал, як звір у капкані за власну лапу, і здерла знак Орві разом зі шкірою. Заюшила кров. Відразу зашуміло у вухах, захиталися стіни, спотворилися жахом маски облич…

— Ось вам! — сказала Свєтка із мстивою насолодою. — Нічого не отримаєте. Не буде у вас провідника!

Вона хотіла висловити їм усе, що накипіло за довгу дорогу й нескінченні години в будинку Орві, але відчула таку слабість…

— Ти що?! — Тайфун рвонувся з рук зетагів і свиснув по-птеродськи: — Фео-о-фіть!

Світлана не зрозуміла змісту, але добре вловила інтонацію.

— Сам дурень! — відповіла вона.

Зетаги неспокійно загомоніли, Світлана затисла долонею зап’ястя, що кровоточило, зажмурила очі, щоб не бачити танцюючих стін, і закричала:

— Йому — життя, а вам — Могутність!

У тиші, що наступила відразу, чітко чувся свист птерода.

— Феофіть! — повторив Тайфун.

Кров довго не могли зупинити. Злий, як чорт, птерод перетягнув Світлані руку обривком свого бинта й напнув зверху браслет Орві, що відразу присмоктався до зап’ястя.

— У провідників завжди трапляються дивацтва, — пояснив Тайфун зетагу, — однак без провідника схованка Могутності відкрита не буде.

Примари довго мовчали, поки Світлана, схлипуючи, колисала покалічену руку, потім головний сказав: «Гаразд».

Підлога під ногами мала ледь помітний ухил, і з кожним кроком шукачі Могутності спускалися все глибше й глибше під землю. Світлана йшла попереду, прекрасно усвідомлюючи, що від неї чекають виявлення всіх можливих пасток на шляху, і ламала голову, як знайти те, про що не маєш ні найменшого уявлення. На щастя, ішли вони зараз абсолютно порожнім коридором, схожим на тунель, звертати було нікуди, і все навколо проглядалося до останньої піщинки.

Головна примара відставала всього на крок чи два, але відстань цю не скорочувала. Вона рухалася м’яким, пружинистим кроком, насторожено поглядаючи навсебіч, щохвилини готова відскочити й ударити. Три зетаги, що простували за нею, намагалися у всьому копіювати ватажка: так само озиралися й поводилися настільки ж обережно. Позаду у супроводі двох примар тягся Тайфун. Заощаджуючи сили, він майже висів на конвоїрах, які тихо гарчали, але виражати своє невдоволення відкрито не наважувалися. Останнім крався кіт. Тепер це був не сірий у коричневу смужку Васько, а щось білясте, випромінююче слабке світло, і саме тому він зовсім зливався зі стінами. Зненацька коридор різко звузився, повернув під прямим кутом праворуч, потім ліворуч, і шукачі Могутності опинилися в просторій печері з гладкою блискучою підлогою. Враження було таке, начебто хтось вирішив залити каток під землею — настільки був схожий на лід цей дивний камінь. На протилежній стіні печери біля самої підлоги був квадратний отвір, цілком достатній, щоб у нього могла пролізти людина.

Світлана зупинилася в нерішучості, потерла ниючу під браслетом руку, потім обережно ступила на «лід». Він виявився зовсім неслизьким, а крізь підошву туфель дівчинка чомусь відчула тепло. Вона ступила ще крок і зрозуміла, що це не тепло, а жар, і після третього повернула назад. На блискучій поверхні підлоги чітко відбився чорний ланцюжок слідів.

— Печеться! — поскаржилася Світлана зетагам.

Головна примара присіла, помацала підлогу кощавими довгими пальцями й одразу відсмикнула руку. Потім подивилася на почорнілі пальці й знаком підкликала до себе одного із зетагів. Зетаг поклав долоню на силует сліду й протримав так хвилини дві, потім перевірив підлогу між слідами.

— Нормально, — повідомив він.

Головний виразно подивився на Світлану.

— Тріска смердюча, — тихо пробурмотіла вона й виміряла поглядом відстань. Далеко.

Про те, що хтось десь навіщось ходить по вогні, Свєтка чула, але особисто її мало приваблювала подібна перспектива. Нехай не по вогні, а по розпеченій плиті — однаково приємного мало. Завдання: з якою швидкістю треба пробігти з одного краю печери в іншій, щоб добігти? Добре ще, що в осінніх туфлях товста підошва. Світлана важко зітхнула й знову ступила на «лід». Між чорними відбитками він і справді був холодним, але далі… Вона майже летіла, намагаючись не торкатися підлоги, але дорога була такою довгою…

Свєтка з ходу вскочила в чорний проріз, упала, обпалюючи долоні, зірвала із себе туфлі, що чаділи, відкинула в темряву й стиснула вкриті пухирями ступні.

— М-мерзотники! — простогнала вона, але відразу осіклася, бо легке й пухнате тільце моторно ковзнуло по її руці, потерлося об опіки й біль зник. Світлана застигла, зігнувшись у незручній позі, затиснувши долонями обпалені ступні. Щось білясте, що обрисами нагадувало кота,