Краще сидіти вдома... - Аліна Миколаївна Болото

Дерево, яке у свій час послужило Світлані сходами для нелегальних прогулянок, тепер становило чималу загрозу. Світлана різко випрямилася й блимнула очима:

— Що ти смієшся?! Краще б ребра собі заростив!

Тайфун посерйознішав:

— Уже зростив. Я давно встав би на ноги, якби ти не накачувала мене всілякою гидотою!

— Якби не ця «гидота», ти давно б тихо помер!

— Я не винен, що людське тіло настільки слабке.

— Хто тебе змушував залишатися людиною? Де твоя знаменита мімікрія?

Світлана відразу пошкодувала про свої слова, бо Тайфун перемінився на обличчі й надовго замовчав. У тиші, що запала, почулося муркотіння кота, який засів у складках портьєри. Потривожений рухами Тайфуна, він спочатку невдоволено мружив зелені очі, а тепер, скориставшись паузою, знову завів древню котячу пісню.

Незважаючи на куртку, патрульного пробирали дрижаки — стіна, ледве прикрита лахміттям шпалер, виразно випромінювала холод. Регенерація проходила погано, інакше б давно зникла набряклість рук і Тайфун би не морщився за кожним глибоким вдихом.

Зненацька кіт кулею злетів з ліжка й, майже притискаючись животом до підлоги, кинувся до дверей. Вискочив на присунуте крісло й завмер, насторожено водячи вухами й злегка посмикуючи хвостом. Виразно почулося шарудіння і дзвякання в замковій щілині.

— Ключ заважає, — спокійно зазначив Тайфун. Світлана сполотніла й, витягши з кишені револьвер, позадкувала до вікна.

— Я б туди не підходив! — Свєтка оглянулася й здригнулася: крізь шибку на неї дивилося людське обличчя. Втім, чи людське? Неприродно біле, з майже проваленим носом, глибоко запалими очима, оскаленим у моторошній посмішці безгубим ротом… Світлана притишено зойкнула й змахнула рукою. Посипалися осколки скла, в кімнату ввірвався вітер, затанцювало полум’я в ліхтарі, застрибали по кімнаті тіні, метнувся під ліжко переляканий кіт. Обличчя зникло.

— Вікна б’є, — пробурчав Тайфун. — Зброєю розкидається. Холоду напускає.

Світлана відійшла від вікна, наткнулася на крісло, залізла на нього з ногами, згорнулася клубочком, вистукуючи зубами дріб.

— Візьми! — Тайфун перекинув їй ковдру й одразу зігнувся від різкого болю. Обличчя його посіріло, вкрилося великими краплями поту.

А під дверима знову заскреблися, двері тихенько затремтіли, але поки не піддавалися.

— Ти тільки не бійся, Свєтко, — видушив Тайфун крізь зуби. — Вони не зачеплять провідника, без тебе…

Біль переміг. Тайфун упав на подушку й замовк. Кіт безшумно вибрався з укриття, заліз птероду на плечі й глибоко встромив пазурі в щільну тканину куртки.

Дуже «розумний» вчинок — запустити револьвером у голову зетага, як звичайним кругляком! Ех, Свєтко, не вийде з тебе супергерли. Якого біса я взагалі з вами зв’язався? Сидів би зараз біля холодильника й лиха б не знав!

Нарешті двері перестали тремтіти. На якийсь час запанувала тиша, яку порушував тільки шерех вітру в листі старого дерева та побрязкування розбитих стекол. Крізь діру у вікні зникали жалюгідні залишки зігрітого подихом повітря, а натомість уповзала нічна вогкість.

У Світлани змерз кінчик носа, вона розтерла його й подумала, якщо так холодно під ковдрою, то як Тайфунові без неї? Оскільки птерод досі був непритомним, то проти накривання заперечувати не став, а вкутаний заразом Васько навіть замуркотів під плюшем.

Шкрябання почулося знову, але тепер з боку вікна. Кіт висунув голову з-під портьєри. Він більше не муркотів. Зіниці розширилися, і в глибині їх запалав дивний червоний вогник.

— М-мишка, — сказала Світлана неслухняними губами. Вуха кота притулилися до голови, й він заричав: зовні у вікно знову заглядало страшне лице! Другого револьвера, яким можна було б запустити в нього, на жаль…

І тут у двері бабахнули чимось важким! Кіт стрілою пронісся до вікна, ковзнув у зіяючу діру, мимохідь проїхався пазурами по голові незнайомця й зник. Але пропав і спостерігач!

Двері затріщали. Світлана оглянула кімнату, схопила навіщось свічник, кинула, метнулася до Тайфуна, спробувала посадити… Але птерод вивалився в неї з рук. Світлана з жахом зрозуміла, що все це дарма: навіть якщо вдасться привести Тайфуна до тями, він ще занадто слабкий, аби боротися. Він однаково один не впорається з усіма… Але вона знову й знову намагалася посадити Тайфуна й голосила:

— Тайфунчику, миленький, я боюся! Вставай, ти ж найдужчий, чуєш? Уставай! Адже ти не кинеш мене одну? Я боюся, чуєш?!

Двері розчинилися, розметавши навсебіч тріски, і в кімнату ввалились примари. Мертвенно-бліді особи, кості, ледве обтягнуті шкірою, старі лахміття замість одягу, і сморід, що виходить від плоті, яка гниє. Світлані стало зле, вона уткнулась обличчям в плече Тайфуна, щосили намагаючись не дихати.

— Це сталося! — урочисто сповістила головна примара.

Свєтка подолала напад нудоти й підвела голову: навколо товпилися дивовижні маски, зіяли провалля ротів, блищали