Артеміс Фаул. Утрачена колонія - Йон Колфер

— Бо Парадізо, маленький ти негіднику! Ану йди сюди! Негайно!

Дуда так і завмер. Поглянув у дзеркало. Позаду стояла дівчинка і дивилася в його бік, уперши руки в боки. Мінерва, здогадався він. Якщо пам’ять йому не зраджує, від неї потрібно триматися подалі.

— Бо! Час приймати антибіотики. Ти ж не хочеш довічно страждати від бронхіту?

Дуда завів автомобільчика і покотив до арки, туди, де б його не побачила Дівчина Бруду. Щойно заверне за ріг, можна буде натиснути акселератор.

— Як ти смієш тікати від мене, Бобо?

«Бобо? Не дивно, що я їду геть», — подумав Дуда. Хто б повернувся, якби його назвали Бобо?

— Е-е... шоколад? — з надією сказав піксі.

То була помилка. Дівчинка впізнала б голос брата, а це був явно не його голос.

— Бобо? Щось сталося з твоїм голосом?

Дуда вилаявся крізь зуби.

— Бронхіт? — пискнув він.

Але Мінерва не купилася. Вона витягла з кишені рацію і швидко пішла до автомобільчика.

— П’єре, підійди, будь ласка. Прихопи з собою Андре і Луїса, — і звернулася до Дуди: — Лишайся на місці, Бобо. Я дам тобі смачну шоколадку.

«Ага, — подумав Дуда. — Шоколадку і карцер».

Кілька секунд він перебирав варіанти і при­йняв рішення. І було воно таке: «Краще швидко тікати, ніж потрапити в полон і бути замученим до смерті».

«Тікаю!» — скомандував сам собі Дуда і втопив акселератор, кинувши на тендітний ведучий вал кілька сотень кінських сил. У нього, можливо, хви­лина, доки машина не розвалиться на частини, але за цей час можна втекти подалі від цієї Дівчини Бру­ду та її приманливої шоколадки.

Машинка так швидко рвонула з місця, що на тому місці, де вона була, лишився її образ.

Мінерва стала стовпом.

— Що?

Ріг наближався. Дуда щосили крутонув кермо, але діаметр повороту був занадто широким.

— Доведеться маневрувати, — крізь зуби проці­див Дуда.

Він нахилився ліворуч, відпустив акселератор та ударився об стіну. В мить удару він переніс вагу і натиснув на газ. Автомобіль утратив дверцята, але вискочив з-поза рогу, як камінь із пращі.

«Чудово!» — подумав піксі, щойно в голові пере­стало дзвеніти.

Він має кілька секунд, доки дівчина не побачила його знову, і хто знає, скільки охоронців відділяють його від свободи.

Перед ним був довгий прямий коридор, що пере­ходив у вітальню. Дуда бачив телевізор на стіні та верхівку червоної оксамитової канапки. Мабуть, до кімнати потрібно спускатися по сходах. Погано. Та­кого автомобіль не витримає.

— Де Бобо? — крикнула дівчинка. — Що ти з ним зробив?

Про ніжності тепер можна забути. Час перевіри­ти, на що здатна ця машинка. Дуда натиснув на аксе­лератор і за оксамитовою канапкою проїхав до вікна. Він поплескав по панелі.

— Ти зможеш, малий! Лише один стрибок. Твій шанс побути скакуном.

Автомобіль не відповів. Машини не розмовля­ють. Хоча іноді, за екстремальних умов і нехватки кисню, Дуді здавалося, що вони поводяться як коні.

З-поза рогу з’явилася Мінерва. Вона бігла і крича­ла щось у рацію. Дуда почув слова «захопити», «ви­мушене насильство» і «допитати». Жодне з них йому не сподобалося.

Іграшкова машинка котилася по довгому килиму, та раптом забуксувала. Килим потягло під колеса, як карамель із конвеєра. Мінерва впала, але рації з рук не випустила.

— Він попрямував до бібліотеки. Затримайте його! В разі необхідності стріляйте!

Дуда похмуро вчепився в кермо, не збавляючи швидкості. Він подолає це вікно, зачинене воно чи ні. Автомобіль увірвався в кімнату на швидкості сім­десят миль за годину, злетів з верхньої сходинки. Непогано як на іграшку! В кімнаті уже були два охо­ронці, саме діставали зброю. Стріляти вони не ста­нуть. І досі здавалося, що за кермом дитина.

«Молокососи», — подумав Дуда, і в колесо влучи­ла перша куля. Так, вони стрілятимуть у машину.

Він пролетів дугою до вікна. Іще дві пулі влучили в пластик кузова, але автомобільчик уже не зупини­ти. Він зачепився за раму, втратив одне крило і ви­скочив у відчинене вікно.

«Це варто було зняти», — подумав Дуда, зчепивши зуби.

Хвиля від удару пройшла крізь усе тіло. Перед очами затанцювали зірки, але піксі дуже швидко отямився і помчав до септичного резервуару.

Там на нього чекав Мульч. Волосся в нього стало дибки і аж тремтіло від нетерплячки.

— Де ти був? Крем від сонця уже майже не діє.

Дуда не став витрачати час на відповідь. Він ви­стрибнув із розбитої машини, зняв монгодвигун і дзеркало.

Мульч пригрозив йому пальцем:

— У мене ще кілька питань.

З відчиненого вікна вилетіла куля і зрикошетила від резервуару, обдавши їх бризками цементу.

— Але вони почекають. Стрибай.

Мульч повернувся до Дуди спиною. Піксі стриб­нув і схопився за гномову бороду.

— Тікаймо! — крикнув він. — Вони вже близько!

Мульч відкрив щелепи і вгвинтився в землю, не­мов волохата торпеда.

Але як би швидко він не копав, утекти не вдалося. Озброєні охоронці були лише за два кроки від них. Вони б побачили сплячого хлопця і випустили би в тунель сотні куль. Може, навіть кинули б туди кіль­ка гранат. Але вони цього не зробили, бо саме цієї миті шато перетворилося на пекло.

Щойно Дуда прикріпив оптоволокно до відеока­белів, сотні крихітних іскор пробилися крізь гуму і встановили десятки міцних зв’язків із дротом.

Через кілька секунд до штаб-квартири Восьмої Секції хлинула інформація.

Фоулі отримав відео з усіх камер спостереження і комунікаторів. Усі зображення з’явилися в нього на великому екрані.

Фоулі хруснув пальцями, як піаніст перед концер­том. Йому подобалося оптоволокно. Без усяких ви­крутасів, на відміну від нових органічних жучків, але вдвічі надійніше.

— Так, — сказав він у мікрофон на столі. — Я отри­мав доступ. Який жах ви пропонуєте влаштувати Па­радізо?

На півдні Франції капітан Холлі Шорт сказала в мікрофон:

— Який хочеш, Фоулі. Група захвату, гелікоптери. Перевантаж їхні комп’ютери, знищ резонансні каме­ри. Увімкни сигналізацію. Хочу, аби вони повірили, що на них напали.

Фоулі відкрив на комп’ютері кілька фантомних файлів. Фантоми — його найулюбленіші проекти. Образи він позичив із людських фільмів — солдати, Вибухи, тощо, — і використовувати їх можна було В будь-яких сценах. Зараз він вирішив звернутися до особливого загону французької армії, тож до Параді­зо вирушила Командмен дез Операсьон Спесіаль, або КОС. Для початку вистачить.

У голови охорони шато, Хуана Сото, виникла неве­личка проблемка. І була та проблемка така — в бу­динку