Артеміс Фаул. Утрачена колонія - Йон Колфер

Охоронцеві не терпілося кинутися до машини. Пістолета він уже тримав у руці, і сухожилля на шиї напружилися, але Артеміс стримав Батлера, торк­нувшись його руки.

— Ні. Не зараз. Знаю, ти хочеш допомогти, але ще не час.

Батлер сунув «зігзауер» у кобуру, нахмурився.

— Упевнені, Артемісе?

— Довірся мені, друже.

І звісно, Батлер довірився. Хоча інстинкт вимагав зовсім іншого.

З десяток охоронців на чолі з Біллі Конгом уже підходили до автомобіля. Конг рухався, немов кіш­ка, ступав, спираючись майже на самі пальці. Навіть обличчя у нього було котяче, із самозадоволеною посмішкою і великими круглими очима.

За його сигналом чоловіки кинулися до машини, дістали з багажника сумку для гольфу і витягли Хол­лі з ведійського сидіння. На ельфійку начепили пластикові наручники і потягли через сад до Мінер-ви Парадізо та її батька.

Мінерва зняла шолом Холлі і встала навколішки, щоб оглянути загострені вуха. Крізь бінокль Артеміс ясно бачив, як вона посміхалася.

«Пастка. Усе це було пасткою».

Мінерва сунула шолом під пахви і швидко пішла до будинку. На півдорозі вона зупинилася й оберну­лася. Прикривши очі від сонця, вона оглянула тіні і верхівки навколишніх пагорбів.

— Що вона шукає? — вголос подумав Батлер.

Артеміс не думав. Він точно знав, що шукає ця ди­вовижна дівчинка.

— Нас, друже. Якби це було твоє шато, ти, мабуть, подумав, де б міг сховатися шпигун.

— Звісно. Саме тому я і обрав це місце. Ідеальне місце, розташоване схилом вище, за тим скупченням каміння, але воно перше, де шукатиме експерт з охо­рони. Місце, де ми перебуваємо зараз, друге за рей­тингом, тому я його і обрав.

Мінерва подивилася на купу каміння і перевела погляд на кущі, за якими вони ховалися. Бачити їх вона не могла, але інтелект підказував їй, що вони саме там.

Артеміс зосередився на гарному обличчі дівчини. Дивно, як він може милуватися красою Мінерви, якщо його друг потрапив у полон. Статеве дозріван­ня — страшна сила.

Мінерва посміхнулася. Очі в неї були яскравими, і навіть на відстані було зрозуміло, що вона з нього глузує. І вона заговорила англійською. Артеміс і Бат­лер, обидва натреновані читати по губах, легко зро­зуміли коротке речення.

— Ви зрозуміли, Артемісе? — запитав Батлер.

— Зрозумів. І вона зрозуміла нас.

— Наступний хід твій, Артемісе Фаул, — сказала Мінерва.

Батлер сів, стряхнув землю з ліктів.

— Я думав, ви один такий, Артемісе, але ця ді­вчинка теж розумна.

— Так, — кивнув Артеміс. — Вона справжня юна злочинниця.

Під землею, у штаб-квартирі Восьмої Секції в мі­крофон застогнав Фоулі.

— Чудово, — сказав він. — Тепер вас двоє.

ГЛАВА 8: РАПТОВИЙ УДАР

У шато Парадізо

НОМЕР Один бачив чудовий сон. Уві сні матуся влаштувала йому вечірку на честь закінчення коледжу цілителів, їжа була дуже смачною. Усі страви були приготовані, і м’ясо не ворушилося.

Він потягнувся до печеного фазана у кошику з травами та хлібом, прямо як у третій главі «Маєтку леді Хітерінгтон Сміт», аж раптом страви віддалили­ся, немов реальність розтягнулася.

Номер Один спробував наздогнати святковий стіл, але той віддалявся все більше і більше, а ноги не рухалися, і Номер Один не розумів чому. Він опус­тив очі долу і з жахом побачив, що його тіло, від пахв до землі, перетворилося на камінь. Кам’яний вірус перекинувся на груди і шию. Номеру Один захотіло­ся закричати. Він перелякався, що рот закам’яніє ще до того, як він закричить. Було б жахливо перетво­ритися на камінь і довічно тримати всередині цей крик.

Номер Один відкрив рота і закричав.

Біллі Конг, що сидів на стільці і спостерігав за мо­ніторами, тицьнув пальцями в запис камери на стелі.

— Виродок отямився, — сказав він. — Схоже, кли­че мамку.

Кричати Номер Один припинив лише тоді, коли забракло повітря. Голосне виття змінилося ледь чут­ним скавучанням.

«Так, — подумав Номер Один. — Я живий, пере­буваю в країні людей. Час розплющити очі та дізна­тися, наскільки глибока та яма, до якої я втрапив».

Номер Один обережно розплющив очі, немов очікував, що в обличчя йому на високій швидкості летітиме щось велике і тверде. Але побачив, що пе­ребуває в маленькій порожній кімнаті. На стелі був прямокутний світильник, що сяяв, немов тисяча сві­чок, а більшу частину стіни займало дзеркало. І була в кімнаті людина, може, дитина, можливо, жіночої статі, з кумедною гривою білявих кучериків і з за­йвим пальцем на кожній руці. Істота була вдягнена в дивну непрактичну тогу і черевики на губчастій підошві з вишитою блискавкою по боках. Був іще один чоловік. Сутулий і худий, з хитрим поглядом. Він відбивав ногою ритмічне стаккато. Номер Один не міг відірвати очей від його волосся. В ньому було намішано з десяток кольорів. Чоловік-павич.

Номер Один вирішив підняти руки, щоб показа­ти, що зброї в нього немає, але це важко зробити, коли твої руки прив’язані до стільця.

— Я прив’язаний до стільця, — сказав він, вибача­ючись, немов то була його провина. На жаль, сказав він це гномською, на демонському діалекті. Людям здалося, що він спробував відкашлятися.

Номер Один вирішив більше не говорити. Він точно скаже щось не те, і люди влаштують йому ри­туальну страту. На щастя, заговорити вирішила осо­ба жіночої статі.

— Вітаю, я Мінерва Парадізо, а цей чоловік — пан Конг, — сказала вона. — Ти мене розумієш?

Якась тарабарщина, подумав Номер Один. Жод­ного знайомого за «Маєтком леді Хітерінгтон Сміт» слова.

Він бадьоро посміхнувся, аби показати, що оці­нив її зусилля.

— Ти розмовляєш французькою? — запитала бі­лявка і перейшла на іншу мову. — Що до англійської?

Номер Один пожвавішав. Це вже щось знайоме. Дивна вимова, звісно, але слова такі самі, як і в книзі.

— Англійська? — повторив він.

Мова леді Хітерінгтон Сміт. Яку вона вивчила на колінах у матусі. Дослідила в аудиторіях Оскфорду. Скористалася нею, щоб висловити своє невмируще кохання до професора Руперта Сміта. Номерові Один подобалася ця книжка. Хоча іноді йому здава­лося, що він був єдиним, кому вона подобалася. На­віть Аббот пропускав романтичні місця.

— Так, — сказала Мінерва. — Англійська. Остан­ній непогано нею володів. І французькою теж.

«Манери потрібні не лише в книжках», — завжди вважав Номер Один, тож він і вирішив їх продемон­струвати.

Він рикнув, бо саме так увічливі демони просять дозволу говорити перед тими, кого вважають кра­щими за себе. Але люди сприйняли це зовсім по-іншому, бо худий чоловік підстрибнув і витяг ножа.

— Ні,