З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

Списку справ уранці не було. Я прокинулася і трохи полежала, слухаючи шум дерев і спів пташок, що долинали крізь вікно. Повівав легенький вітерець. Повітря було свіжим.

Коли я відкинула простирадла, вони були гладенькими і прохолодними. Я вилізла з ліжка, босими ногами відчувала тріщинки на дерев’яній підлозі. Я послала Семмі повітряний поцілунок і кинула пластинку корму. Вона булькнула у воду, і вода завирувала, коли Семмі кинувся до їжі.

— Доброго ранку, бабусю, — сказала я, коли зайшла до кухні.

— Доброго ранку, — відповіла бабуся, і по голосу я чула, що вона усміхається. — Хочеш омлет із беконом?

— Я приготую, — запропонувала я. І справді приготувала сніданок. Поклала хліб у тостер. Збила яйця і вилила їх у змащену маслом сковорідку. Поклала бекон на меншу сковорідку. У кухні був безлад.

Бабуся поставила на стіл тарілку з малиною для мене. Чи вона знала, що я думала про неї учора? Може, малина також нагадує їй про дідуся?

Я перекинула їжу на тарілку, добряче посолила яйця і намазала маслом тости. Це був найкращий сніданок за довгий час.

Я зробила ще тостів, цілу купу, і поставила брудний посуд у раковину. Потім зазирнула в комірчину. Бабуся закидала білизну у пральну машинку.

— Мені треба дещо зробити, — сказала я.

Бріджет була на вулиці, майструвала з паличок будинок для маленьких ляльок.

— Привіт, — сказала я.

— Привіт, — відповіла Бріджет, не відриваючись від будівництва.

— Я хочу розповісти тобі, що трапилося, — сказала я, намагаючись не впустити тости, так у мене тремтіли руки.

— Учора? — запитала вона.

— Ні. Що трапилося. З моєю сім’єю.

Бріджет нарешті подивилася на мене.

— Добре.

Вона стояла і обтрушувала з рук багнюку.

Коли ми йшли до лісу, я дала їй тост. Ми повсідалися, як тільки дісталися до дерева Бріджет.

Тости, мабуть, були невдалим вибором. Було тяжко ковтати, не запиваючи. Я стала подрібнювати верхній тост на малесенькі шматочки.

Кілька хвилин ми мовчали.

Першою заговорила Бріджет.

— Я все ще приходжу сюди і залажу на це дерево. Якось залізла навіть вище, ніж того разу, коли впала.

Я глибоко вдихнула. Потім ще раз. Я не сказала їй, що також залазила на її дерево.

— Трапилася катастрофа, — сказала я.

— Катастрофа?

— Аварія. Автомобільна аварія.

Я зупинилася. Мені було важко сказати вголос і те, що я вже сказала, навіть не розповідаючи всю історію. Але я мусила розповісти, зараз.

— Ми ніколи не їздили у відпустку, — почала я. — Маю на увазі, окрім поїздок сюди, до бабусі. Ми ніколи не їздили далеко, не зупинялися в готелях. Але тато мав кілька вихідних у квітні, тож вони з мамою подумали, що буде цікаво кудись поїхати, і ми десь три години їхали до готелю. Це було справді цікаво. Ми провели там цілих три дні, їли на сніданок усе, що хотіли, плавали і гралися в басейні, ходили в ресторани і дивилися в номері кабельне телебачення. А в неділю поїхали додому. Коли ми виїжджали, дощ ледь накрапав, тож ми виїхали на трасу. Там було багато вантажівок, дорога нерівна, а потім почалася справжня злива. Нічого не було видно. Я сиділа за мамою. Вона була за кермом. Дощ за вікном мене заколисував, хотілося спати. Я була втомлена поїздкою, притулила голову до вікна і заснула. Саванна, я пам’ятаю, відклала розмальовку і запхала у вуха навушники. Це останнє, що я бачила.

— Тож я спала, коли це трапилося. Пізніше, у лікарні, мені сказали, що вантажівка втратила контроль. Вона врізалася в нас і розтрощила нашу машину, втиснувши її в металевий розділювач на дорозі. Ми перевернулися. Я пам’ятаю з того всього лиш секунду, бо вдарилася головою об скло.

Бріджет перервала мене:

— Це тому в тебе…

Я торкнулася шраму.

— Ні, це трапилося пізніше, я поранилася об щось, що розбилося в машині.

Бріджет знову стала слухати. Вона сиділа, обхопивши коліна і поклавши на них голову. Коли я розповідала, дивилася мені прямо в очі.

— Коли я прийшла до тями, лише на мить, я чула крики. У мене все боліло, і я нічого не бачила. Я лиш відчувала, що все було мокре. Від дощу, від крові з моїх порізів. В очах також була кров. І я чула запах блювотиння. Це все, що я пам’ятаю.

Протягом місяців я намагалася не думати про той момент, одну жахливу, тривалістю в годину, хвилину. Тепер я не плакала, і шлунок не скручувало. Бріджет додавала мені хоробрості.

— Наступного разу, коли я прийшла до тями, я була в лікарні. Мені було так страшно, коли я намагалася зрозуміти, чому я сама. Усе боліло, по всьому тілу були синці. Лікарі сказали, що незабаром я зможу