З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

— Чому тебе назвали Обрі?

— Що ти маєш на увазі? Батьки вибрали мені ім’я.

— Ні, я маю на увазі, чому вони вибрали саме це ім’я? Коли мама розповідала про тебе, я думала, що тебе звати Одрі.

— Взагалі-то це прізвище. Татової мами.

— Тобто твоє ім’я — це прізвище?

— Було колись, бо татові бабуся й дідусь не мали хлопчиків, яким можна передати прізвище.

— Дивна якась історія.

— Ні. Багато людей так робить, — заперечила я.

— А тут ти з мамою, — сказала Бріджет.

Вона тримала наступну фотографію. Мені років сім, я, в святковій сукні, сиджу в мами на колінах, притулившись до неї. Мамине підборіддя на моєму плечі, вона торкається щокою до моєї щоки. Жодна з нас не дивиться в камеру. Так, ніби поруч нікого немає, лише ми двоє.

— Ти сумуєш за нею, — знову сказала Бріджет.

Цього разу вона не запитувала. Уважно вдивлялася в моє обличчя.

— Ні, — озвалася я.

Бріджет знову замовчала. Я слухала дощ, хоча це була погана ідея, бо мій шлунок став протестувати, і здавалося, що вівсянка застрягла в горлі. Я притулила подушку до грудей і легенько її притиснула. Бріджет відклала фотографії і поклала руки мені на спину і волосся.

— Усе добре, — сказала вона.

Це не спрацювало. Слова ніколи не допомагають.

Я заплющила очі і згадала інший дощовий день, коли слова не допомогли нам… Тату, чому ти не сказав це голосніше? Чому? Чому ти не примусив нас зупинитися?

Бріджет нічого не сказала, коли я почала плакати. Вона лиш слухала і продовжувала мене гладити.

— Я рада, що ти тут, — сказала вона.

Бріджет мені подобалася, але я не могла з нею погодитися. Я мала бути у своєму рідному місті у Вірджинії, з сім’єю.

Потім мені здалося, що я чую думки Бріджет. Вона думала: «Розкажи мені. Усе буде добре, тільки розкажи мені».

Я подумки відповіла їй: «Ні, Бріджет, я не можу».

На те, щоб порозкладати усі мої речі, пішло три години. Ми витягли все з комода і поклали туди одяг. Кілька святкових суконь я повісила на плічках у шафі. Бабуся сказала, що ми можемо знести старий стіл з горища, тож я тепер розкладала на ньому альбоми й олівці. У кімнаті не було книжкових полиць, тому я поставила книжки рядочком на столі й комоді. Бріджет була здивована, що у мене є настільні ігри, бо я ніколи не запрошувала її пограти, тож перед тим, як сховати наступну гру у комірчині, ми грали, сидячи на килимі.

Коли ми закінчили, припинився дощ.

— Тепер ми можемо піти на вулицю, — сказала Бріджет.

Я оглянула спальню і сказала собі: «Ти тепер живеш тут». Але зараз з радістю виходила з кімнати.

Коли ми спустилися сходами, то побачили, що бабуся зробила нам дитячі сандвічі — звичайний американський сир [6] на м’якому білому хлібі, — які не їв би жоден дорослий, і лишила на столі миску зеленого винограду. Ми з Бріджет поїли стоячи і пішли надвір.

Коли йшли до подвір’я Бріджет, побачили Мейбл із татом — вони бавилися. Він підняв її й крутив. Вона кричала від щастя.

— Що твій тато робить вдома? — запитала я.

— Він узяв вихідний.

Я зупинилася й заплющила очі. Я чула не Мейбл. Зовні, можливо, був голос Мейбл, але всередині я чула Саванну.

— Бріджет, — сказала я, не розплющуючи очей. — Мені треба…

— Піти, — закінчила вона. — Тобі треба піти, — останні слова вона ледь вимовила, так, ніби вони їй давалися дуже тяжко. — Іноді ти буваєш такою какашкою.

— Як ти мене назвала? — насправді я розчула її слова. — Я не какашка.

— Ти весь час така сумна — здається, ніби все нормально, а потім… Ніколи не знаєш, чи ми продовжимо бавитися, чи ти знову побіжиш ховатися на ліжко.

Мейбл все ще сміялася на подвір’ї. Не знаю, чи тому, що вона змушувала мене думати про Саванну, чи тому, що Бріджет була зла на мене, я почувалася недобре. І була дуже розлючена.

— Заткнися! — кричала я. — Ти навіть не уявляєш, що я відчуваю!

— Як же я можу? — кричала у відповідь Бріджет. — Ти ж мені не розповідаєш!

— Це неправда! — вигукнула я.

Хіба ж я і Бріджет не проговорили кілька годин поспіль?

За кілька секунд я зрозуміла, що вона права, бо увесь цей час ми говорили про колір багнюки, акценти й імена. Інші теми я тримала під замком.