З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

— Ти не можеш викинути цей день зі свого життя. Тобі треба продовжувати жити.

Я повернулася спиною до дверей. «Продовжувати жити», — думала я. Як мама? Вона викинула все зі свого життя, тож якогось дня й я зможу.

Минуло кілька годин, бабуся не поверталася, і мені здалося, що, може, я не права. Побачимо. Можливо, я просто не піду на шкільний автобус. Може, не вставатиму з ліжка.

Я не хотіла розглядати своє шкільне причандалля. Запхала його у комірчину і захряснула двері.

Я подражнила Семмі, коли годувала. Крутила гранулу корму між великим і вказівним пальцями. Він це бачив. Семмі погойдував хвостом і дивився на мене своїми виряченими очима.

Потім він вистрибнув зі свого акваріума простісінько мені в руку. Я закричала. З переляку хотіла його скинути, і він би звивався, вмираючи на підлозі. Та він зісковзнув по моїй шкірі і плюхнувся в акваріум. Їжа впала у воду за ним, і він одразу її проковтнув.

Я стояла і дивилася, поки серце поверталося до звичайного ритму.

За два дні до школи хтось постукав у двері. Це була Бріджет із наплічником за плечима.

— Пропоную зникнути, — сказала Бріджет.

Зникнути.

— Що ти маєш на увазі?

— Маю на увазі, ходімо звідси на цілий день.

— Куди?

— В ліс.

Вона розстебнула наплічник і показала мені купу сандвічів з арахісовим маслом.

— Твоя мама хвилюватиметься?

— Нє-а. Вона зробила нам сандвічі для пікніка. Сказала, це має бути весело.

Мама Бріджет знала, як зробити так, щоб все було якнайкраще.

— Зачекай хвильку, — попросила я.

Я побігла сходами нагору і забрала зі столу конверт. Коли бігла вниз, прокричала:

— Бабусю, я з Бріджет!

Вийшла з будинку і зачинила за собою двері.

— Ходімо.

Ми з Бріджет пішли до лісу, проминули дерево, з якого вона впала. Так видавалося, що Бріджет знала, куди ми йдемо. Ми йшли широкою добре протоптаною дорогою. Стежка стала крутішою. Бріджет взяла мене за руку і потягнула за собою нагору.

— Обрі? А хто така Джиллі?

— Що? — запитала я.

— Хто така Джиллі? На конверті написано «Джиллі».

— Джиллі — це… Знаєш, це звучатиме дивно.

— Ти можеш мені розповісти.

— У Саванни була уявна подружка, яку звали Джиллі.

— І ти їй пишеш? Вона ж несправжня, ну, ти ж знаєш…

— Я знаю, я лише… Не знаю, для чого це роблю. Я стала їй писати, коли приїхала сюди.

— Чому?

— Не знаю. Щоб мати якийсь зв’язок із… минулим? Я про щось думаю, потім пишу про це листа і… відправляю його.

— А, зрозуміло.

Ми йшли далі.

— Це допомагає?

— Що?

— Це допомагає? Написання листів?

Я стенула плечима.

— Не знаю. Будеш із мене сміятися? Можеш сміятися.

Бріджет сильніше стиснула пальці навколо моєї долоні.

— Ні, — відповіла вона без натяку на хихотіння. — Я не збираюся сміятися.

Іншою рукою я тримала листа до Джиллі.

Через якийсь час я запитала:

— Чому ти сьогодні вирішила втекти?

— Га?

— Трапилося щось погане?

— Ні.

— Нічого?

— Ні. Ми ж не тікаємо насправді, а лише прикидаємося. Мама знає, де ми.

— Так, я знаю, але ж ніхто не тікає без причини. Має бути якась причина.

Маленька Саванна нарешті заснула.

— Тепер ми можемо побавитися? — шепочу я до мами.

— Звичайно. Ти ховайся, а я рахуватиму.

Мама заплющує очі, відвертається до стіни і голосно, але повільно починає рахувати.